Раді Вас бачити!

Виклик на наглядову раду призначили на десяту ранку.

Ярослав приїхав за двадцять хвилин до початку.

Не тому, що поспішав.

Навпаки.

Він спеціально виїхав раніше, бо не хотів сидіти вдома й чекати, поки настане час.

Олеся залишилася в його квартирі.

Перед виходом він ще раз перевірив, чи замкнені двері, чи заряджений її телефон, чи є продукти в холодильнику.

— Нікуди не виходь, — сказав він.

Олеся стояла посеред вітальні, обійнявши себе руками.

— Я зрозуміла.

— І не відповідай на дзвінки з невідомих номерів.

— Добре.

Він уже взяв ключі, але затримався біля дверей.

— Я повернусь і все розповім.

Олеся кивнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

— І не роби нічого сам.

Ярослав ледь усміхнувся.

— Постараюся.

— Це не відповідь.

— Добре. Не буду.

Він нахилився, поцілував її в чоло і вийшов.

Тільки коли двері зачинилися, Ярослав дозволив собі видихнути.

У машині він ще кілька хвилин сидів нерухомо.

Дивився на руки.

Пальці були напружені.

Щелепа боліла від того, як сильно він її стискав.

Він не боявся наглядової ради.

Не боявся незручних запитань.

Не боявся навіть втратити посаду.

Він боявся того, що рішення, яке сьогодні доведеться прийняти, торкнеться Олесі.

І що будь-який його крок може зробити їй ще болючіше.

Ярослав завів двигун.

— Ну що ж...

Він подивився на будівлю університету.

— Починаємо.

Кабінет наглядової ради був на останньому поверсі адміністративного корпусу.

Тут завжди було тихо.

Навіть удень.

Довгий стіл із темного дерева, важкі штори, книжкові шафи вздовж стін і портрети колишніх ректорів, які дивилися на присутніх із суворим спокоєм.

Ярослав ніколи не любив це приміщення.

Занадто багато людей приймали тут рішення про інших.

І занадто мало хто потім відповідав за їхні наслідки.

Коли він зайшов, четверо вже чекали.

Голова ради — чоловік років шістдесяти з холодними очима.

Праворуч від нього сиділи двоє членів ради.

Навпроти — секретарка.

Вона навіть не привіталася.

Просто натиснула кнопку на диктофоні.

Червоний індикатор засвітився.

— Ярославе Володимировичу, сідайте, — сказав голова.

Ярослав сів.

Спину тримав рівно.

Руки поклав на стіл.

— Дякуємо, що знайшли час.

Ярослав ледь підняв брову.

— Ви викликали мене. Думаю, часу я б знайшов у будь-якому випадку.

Один із членів ради ледь помітно скривив губи.

Голова не відреагував.

— Перейдемо одразу до справи.

На стіл поклали роздруківку.

Ярослав навіть не подивився.

Він уже знав, що там.

— Учора ввечері в мережі з'явилося фото, яке викликає певні питання, — почав голова. — На ньому ви та студентка першого курсу філологічного факультету Гончар Олеся.

Пауза.

— У ситуації, яку важко назвати робочою.

Ярослав подивився на нього.

— Фото зроблене без мого відома і без дозволу.

— Це ми вже зрозуміли.

— Воно вирване з контексту.

— З якого саме?

— Я надавав студентці консультацію з організаційних питань.

Один із членів ради не стримався.

— У машині?

— Так.

— Увечері?

— Так.

— На безлюдній вулиці?

Ярослав подивився на нього.

— Університетська будівля була вже зачинена. Нам потрібно було поговорити.

Чоловік переглянув роздруківку.

— І саме під час цієї консультації ви її цілували?

У кімнаті стало тихо.

Ярослав не змінив виразу обличчя.

— Я не підтверджую наявність поцілунку.

— Справді?

— Зображення темне. Якість низька. Ракурс може створювати хибне враження.

— Ви хочете сказати, що на фото не ви?

— Я кажу, що фотографія не є достатнім доказом того, що на ній відбувається.

Голова ради повільно зняв окуляри.

— Ярославе Володимировичу, ми не діти.

— Я теж.

— Студенти вже обговорюють це в чатах.

Ярослав промовчав.

— Батьки телефонують до деканату.

Мовчання.

— Викладачі задають запитання.

Голова нахилився вперед.

— А тепер я поставлю вам одне запитання, на яке хотів би отримати чесну відповідь.

Ярослав дивився йому в очі.

— Чи є між вами та цією студенткою стосунки, які виходять за межі академічних?

Три секунди.

Рівно три.

Саме стільки Ярослав дозволив собі мовчати.

Потім відповів:

— Ні.

Брехня прозвучала спокійно.

Майже переконливо.

Але ніхто за цим столом не повірив.

Ярослав це відчув.

Та іншої відповіді зараз не міг дати.

Не заради себе.

Заради Олесі.

Голова відкинувся на спинку крісла.

— Добре.

Це «добре» прозвучало так, що Ярослав одразу зрозумів: на цьому розмова не закінчилася.

— Тоді, якщо стосунків немає, ми очікуємо, що ви зробите все можливе, аби ця історія затихла.

— Зроблю.

— Жодних зустрічей із цією студенткою поза університетом.

Ярослав стиснув пальці під столом.

— Зрозумів.

— Жодних ситуацій, які можуть бути неправильно трактовані.

— Зрозумів.

— І жодних повторень.

Ярослав підняв погляд.

— Я почув.

Голова помовчав.

— Інакше наглядова рада буде змушена поставити питання про вашу подальшу роботу на посаді ректора.

Ось воно.

Те, заради чого його сюди викликали.

Не фотографія.

Не репутація.

Попередження.

Ярослав відчув, як усередині щось неприємно стиснулося.

Посада, яку він отримував роками.

Репутація.

Довіра.

Все, що він будував.

Одним рішенням це можна було втратити.

Але він не дозволив жодній емоції з'явитися на обличчі.

— Я зрозумів позицію ради.

— Сподіваюсь.

Голова перегорнув кілька паперів.

— Є ще один момент.

Ярослав насторожився.

— Студентку Гончар викличуть до деканату.

Він відразу напружився.

— Для чого?

— Для розмови.

— Про що саме?

— Про цю ситуацію.

— Вона не має стосунку до роботи ректора.

— Вона студентка університету, яка опинилася в центрі скандалу.

— Вона не порушувала жодних правил.

— Це ще потрібно встановити.

Ярослав ледве стримався.

— На якій підставі?

Голова подивився на нього поверх окулярів.

— Не змушуйте мене нагадувати вам, як працює університетська дисципліна.

Ярослав стиснув щелепу.

— Я просто хочу знати, що саме їй інкримінують.

— Поки нічого.

— Тоді?

— Поки що її просто вислухають.

Ярослав кивнув.

Але всередині вже горів.

Бо він знав, як працюють такі «розмови».

Спочатку людину просто запрошують.

Потім ставлять запитання.

Потім натякають.

Потім змушують виправдовуватися.

І врешті людина сама починає думати, що зробила щось неправильне.

Голова продовжив:

— Якщо вона підтвердить вашу версію — добре.

— А якщо ні?

Пауза.

— Тоді проблеми будуть у вас обох.

Ярослав подивився на нього холодно.

— Зрозумів.

Нарада тривала ще майже сорок хвилин.

Говорили про репутацію університету.

Про батьків студентів.

Про спонсорів.

Про імідж.

Про соціальні мережі.

Про те, що «такі історії зараз особливо небезпечні».

Ярослав слухав.

Відповідав коротко.

Не сперечався.

Не виправдовувався.

Тримав обличчя.

Тільки наприкінці вже боліли зуби від напруги.

Коли диктофон вимкнули, атмосфера трохи змінилася.

Голова ради зняв окуляри.

— Ярославе Володимировичу.

— Так?

— Я скажу вам це не як голова ради.

Ярослав мовчав.

— Ви молодий. Перспективний. У вас хороша репутація. Ви багато зробили для університету.

Він зробив паузу.

— Не варто руйнувати все через одну студентку.

Ярослав повільно підвівся.

Пальці лягли на спинку крісла.

— Ви закінчили?

Голова здивовано подивився на нього.

— Так.

— Тоді дякую за пораду.

Він уже зробив крок до дверей, але зупинився.

Озирнувся.

— Я завжди думаю, що для мене важливіше.

Пауза.

— Саме тому й сиджу зараз у цьому кріслі.

І вийшов.

У машині Ярослав кілька хвилин просто сидів.

Не заводив двигун.

Дивився перед собою.

Нарешті дістав телефон.

Відкрив чат з Олесею.

«Їду. Буду через двадцять хвилин.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Як усе пройшло?»

Ярослав довго дивився на екран.

Міг написати: «Нормально».

Міг збрехати.

Сказати, що все під контролем.

Але він уже достатньо брехав за останні дні.

Тому набрав:

«Мені поставили вибір. Поки що я його не зробив.»

Олеся довго не відповідала.

Потім:

«Приїжджай. Поговоримо.»

Ярослав поклав телефон.

Завів двигун.

Дорогою він кілька разів ловив себе на одній і тій самій думці.

Він міг усе закінчити.

Просто.

Сказати Олесі, що вони помилилися.

Що між ними нічого не буде.

Що так буде краще.

Для неї.

Для нього.

Для університету.

Для всіх.

Саме цього від нього чекали.

І, можливо, саме цього хотів той, хто почав шантаж.

Ярослав зупинився на червоне світло.

Перед очима раптом виникло її обличчя.

Олеся на дивані.

Червоні очі.

Тремтячі пальці.

І ті слова:

«Не залишай мене».

Він заплющив очі на секунду.

— Чорт...

Зелений сигнал загорівся.

Машини рушили.

Ярослав теж.

Але рішення так і не з'явилося.

Коли він повернувся додому, Олеся вже чекала біля дверей.

Вона відразу зрозуміла, що все погано.

— Ти не схожий на людину, яка виграла.

Ярослав зняв пальто.

— Я й не виграв.

— Тебе звільняють?

— Поки ні.

Вона завмерла.

— Поки?

Ярослав подивився на неї.

— Вони хочуть, щоб я припинив із тобою стосунки.

Олеся опустила очі.

На кілька секунд стало дуже тихо.

— І що ти сказав?

Він підійшов ближче.

— Що почув їх.

— Це не відповідь.

— Знаю.

— Ярославе...

Вона дивилася на нього, чекаючи.

Він провів долонею по її щоці.

— Я не знаю, що буде далі.

— Але?

Він мовчав.

— Але ти ж не залишиш мене?

Ярослав заплющив очі.

— Я не хочу.

— Це знову не відповідь.

Він подивився їй прямо в очі.

— Я не знаю, чи зможу зберегти і тебе, і посаду.

Олеся стиснула губи.

— А якщо доведеться обрати?

Ярослав мовчав.

Цього разу відповідь була страшною навіть для нього самого.

Бо вперше в житті перед ним справді стояв вибір.

З одного боку — все, що він будував роками.

Посада.

Ім'я.

Кар'єра.

Університет.

З іншого — Олеся.

Дівчина, яка увійшла в його життя зовсім не вчасно.

Не так.

Не за правилами.

Але стала людиною, без якої він уже не уявляв свого життя.

Ярослав узяв її за руку.

— Я не хочу вибирати.

Олеся тихо відповіла:

— Але, схоже, тебе змушують.

Він подивився у вікно.

Десь далеко пролунала сирена.

Ярослав раптом подумав про завтрашній день.

Про анонімні повідомлення.

Про фотографію.

Про наглядову раду.

Про того, хто весь цей час залишався в тіні.

І вперше все це здалося йому не випадковим.

Хтось дуже старанно підштовхував його до одного рішення.

І питання було лише в тому, навіщо.

Ярослав повернувся до Олесі.

— Я щось пропускаю.

— Що?

— Усе це занадто добре сплановано.

Вона насупилася.

— Ти думаєш, наглядова рада теж у цьому?

— Не знаю.

Він похитав головою.

— Але я більше не вірю у випадковості.

Олеся міцніше стиснула його руку.

— Тоді знайди того, хто це робить.

Ярослав подивився на неї.

І вперше за весь день у його погляді з'явилася впевненість.

— Знайду.

Він ще не знав, скільки це коштуватиме.

Не знав, кому доведеться не повірити.

Не знав, кого доведеться викрити.

Але одне зрозумів точно.

Він не дозволить чужій грі вирішити, кого йому любити.

Та десь глибоко всередині вже звучало інше питання.

Якщо він не відступить, чи не втратить разом з посадою все інше?

Вибір уже стояв перед ним.

Чіткий.

Жорсткий.

Безпечного третього варіанту не залишили.

Або вона.

Або все, що він будував роками.

І вперше в житті Ярослав не знав, що обере.