Раді Вас бачити!

Наступного ранку Ярослав приїхав до університету задовго до початку пар. Подвір’я ще було майже порожнім — лише кілька співробітників курили біля службового входу. Він піднявся у свій кабінет, увімкнув кавмашину і розклав на столі порядок денний наради.

О десятій у великій залі вчених зборів уже сиділи декани і кілька завідувачів кафедр. Хтось тихіше розмовляв, хтось гортав папери, хтось просто дивився в телефон. Коли Ярослав увійшов, розмови стихли.

— Доброго ранку, — коротко сказав він, сідаючи на чолі столу. — Дякую, що всі знайшли час. Будемо знайомитись і одразу до справи.

Першою піднялась жінка років п’ятдесяти з короткою стрижкою і гострим поглядом. Вона простягнула руку через стіл.

— Ірина Сергіївна Коваль. Декан філологічного факультету. Вітаю на новій посаді, Ярославе Володимировичу.

Рукостискання вийшло міцним. Ярослав кивнув.

— Взаємно. Радий познайомитись.

Далі пішли інші. Декан юридичного — чоловік із сивою бородою і звичкою говорити повільно. Декан економіки — молодший, енергійний, одразу почав про бюджет. Завідувачка кафедри історії коротко представилась і одразу замовкла, спостерігаючи.

Ярослав слухав, запам’ятовував обличчя і інтонації. Він уже читав досьє на більшість із них, але живе спілкування завжди давало більше.

Коли коло замкнулось, він склав руки на столі.

— Я не люблю довгих промов. Тому коротко: університет має проблеми з фінансуванням окремих програм, зі скаргами студентів на кілька кафедр і з тим, що попереднє керівництво закривало очі на певні речі. Я цього робити не буду. Якщо є питання або пропозиції — кажіть зараз. Краще одразу, ніж потім через чутки.

Кілька секунд панувала тиша. Потім Ірина Сергіївна легенько кашлянула.

— Ярославе Володимировичу, раз уже ви заговорили про скарги… У нас на філологічному вчора вже був невеликий інцидент. Першокурсниця досить різко відповіла одному зі студентів юридичного. Той, наскільки я розумію, з родини, яка багато допомагає університету. Вже є розмови.

Ярослав спокійно подивився на неї.

— Ім’я студента?

— Данило Романов.

Він кивнув. Це прізвище йому вже називали вчора.

— А дівчини?

— Поки точно не знаю. Куратор групи обіцяв з’ясувати сьогодні.

— Добре. Не робіть з цього трагедію. Якщо Романов порушив етичні норми — поговоріть з ним. Якщо дівчина просто захищала особисті кордони — її теж не треба тиснути. Університет не приватний клуб однієї родини.

Ірина Сергіївна ледь помітно підняла брови, ніби не очікувала такої прямоти. Кілька інших деканів перезирнулись.

Декан юридичного повільно заговорив:

— Романови справді багато вкладають. Ремонт гуртожитку минулого року, нова техніка в кількох аудиторіях…

— Я знаю, — спокійно перебив Ярослав. — І вдячний за допомогу. Але спонсорство не дає права порушувати правила. Якщо будуть конкретні скарги — розбиратимемо. Поки що обмежимось розмовою кураторів.

Більше ніхто не став сперечатись. Нарада перейшла до інших питань: розклад, навантаження викладачів, підготовка до першої вченої ради. Ярослав говорив мало, більше слухав і записував. Він уже зрозумів, хто з присутніх буде підтримувати зміни, а хто — тихо саботувати.

Через годину двадцять хвилин він підвів підсумок:

— На сьогодні все. Якщо виникнуть термінові питання — мій помічник завжди на зв’язку. Дякую за роботу.

Люди почали розходитись. Ірина Сергіївна затрималась біля дверей.

— Ярославе Володимировичу, можна на хвилину?

Він кивнув. Коли зала спорожніла, вона підійшла ближче.

— Ви прямолінійні. Це добре. Але тут багато хто звик до інших методів. Романови — не єдині, хто вважає, що має вплив. Будьте обережні.

Ярослав спокійно подивився на неї.

— Я завжди обережний, Ірино Сергіївно. Просто не люблю, коли правила пишуть для всіх, крім обраних.

Вона ледь усміхнулась — уперше за всю нараду.

— Тоді нам буде цікаво працювати. Філологічний факультет особливих проблем не створює. Але якщо щось знадобиться — звертайтесь.

Він коротко потис їй руку на прощання. Коли жінка вийшла, Ярослав ще кілька хвилин посидів у порожній залі. Потім зібрав папери і пішов до себе.

У кабінеті Ірина (помічниця) уже чекала з новою стопкою листів.

— Як минула нарада?

— Нормально. Декани поки що придивляються. — Він сіл і розтер перенісся. — Знайди мені повний список першокурсників філологічного. І окремо — хто в групі, де стався той вчорашній конфлікт.

Помічниця кивнула і швидко вийшла. Ярослав відкинувся на кріслі і ще раз глянув у вікно.

Він казав собі, що це просто робоча цікавість. Треба знати, що відбувається в університеті з першого дня. Не більше.

Але рука сама тягнулась до шухляди, де лежав зім’ятий готельний аркуш.

Ярослав відкрив її, подивився на папірець і знову закрив.

Новий ректор мав тримати дистанцію.

Особливо від усього, що могло нагадати про одну конкретну ніч.