Раді Вас бачити!

Натовп першокурсників ущільнювався з кожною хвилиною. Олеся стояла між Вікою і Сонею, відчуваючи, як сонце припікає маківку крізь тонке волосся. Футболка вже прилипла до лопаток. Вона переминалась з ноги на ногу в червоних кедах і намагалась слухати, що говорить Віка, але слова долітали уривками.

— …он вони йдуть. Диви уважно.

Олеся підняла очі. Крізь натовп прямо до сходів проходила невелика група. Попереду — високий хлопець у світлій сорочці з закоченими рукавами. Навіть здалеку було видно, що він звик до уваги. Широкі плечі, легка усмішка, хода людини, яка точно знає, що на неї дивляться. Поруч — трохи нижчий хлопець з навушниками на шиї. За ними дві дівчини: одна в ідеально сидячій світлій сукні на підборах, друга з телефоном у руці, яка вже щось знімала на ходу.

— Данило Романов, — тихо підказала Віка. — Макс. Аліна. Кіра. Золота компанія.

Олеся дивилась, як люди самі розступаються перед ними. Ніхто не просив. Просто так виходило. Данило комусь кивав, комусь усміхався, комусь коротко тиснув руку. Все виглядало легко, майже театрально.

Коли група зупинилась ближче до сцени, Данило раптом обернувся. Його погляд ковзнув по натовпу і на мить зупинився саме на Олесі. Вона відчула це фізично — ніби хтось коротко провів пальцем по щоці. Плечі самі напружились. Наступної секунди він уже розмовляв з Максом і сміявся, але Олесі все одно стало некомфортно.

Віка тихо свистнула.

— Він тебе помітив.

— Нічого він не помітив, — відмахнулась Олеся, хоча шкіра все ще поколювала.

На сцені вже з’являлись викладачі. Хтось перевіряв мікрофон, хтось розкладав папери. Натовп потроху затихав. Олеся знову відчула те дивне напруження в грудях, яке не відпускало з самого ранку. Ніби повітря стало густішим. Ніби щось мало статись.

Ведучий підвищив голос:

— А зараз слово надається нашому новому ректору.

Олеся автоматично підняла очі — і світ ніби зупинився.

На сцену вийшов чоловік у темному костюмі. Високий. Темне волосся з виголеними скронями. Коротка борода. Біла сорочка, розстібнута на один ґудзик. Навіть звідси було видно темні лінії татуювань на шиї.

Серце вдарило так сильно, що Олеся на мить перестала чути все навколо. Кров шуміла у вухах. Пальці похололи. Вона не дихала.

Він.

Той самий.

Тут.

Ярослав підійшов до мікрофона спокійно, з тією рівною поставою, яку вона пам’ятала аж надто добре. Коли він заговорив, голос ударив під дих ще сильніше.

— Доброго дня. Я Ярослав Володимирович Цісарський. Ваш новий ректор.

Олеся відчула, як по тілу розливається гаряча, липка хвиля. Це був не просто шок. Це було впізнавання всім тілом. Шкіра згадала його руки. Горло згадало його поцілунки. Між стегон раптом стало важко і волого — лише від звуку його голосу і від того, як він стояв на сцені.

Вона бачила його пальці на краю трибуни. Ті самі пальці, які тоді розстібали її джинси. Бачила, як рухається його кадик, коли він говорить. Бачила ледь помітну тінь під очима — ніби він теж погано спав.

А він говорив щось про плани, про зміни, про відкритість до діалогу. Олеся майже не чула змісту. Вона тільки дивилась. І кожен його рух відчувала так, ніби він стоїть не на сцені, а прямо перед нею. Ніби знову нахиляється до її вуха. Ніби знову шепоче «можна?».

Віка трясла її за плече.

— Олесь… ти чого? Ти вся біла.

Олеся не могла відповісти. Горло стиснуло. Вона лише дивилась, як Ярослав обводить поглядом натовп. І в ту секунду, коли його очі наблизились до місця, де вона стояла, вона різко відвела погляд. Серце колотилось так, ніби зараз вискочить.

Але навіть не дивлячись, вона продовжувала його відчувати. Голос низький, рівний, трохи хриплуватий на низах — той самий, яким він стогнав їй у шию. Той самий, яким сказав вранці «не закохуйся».

Олеся стиснула пальці так сильно, що нігті впились у долоні. Їй хотілось розвернутись і тікати. І водночас хотілось, щоб він подивився прямо на неї. Щоб побачив. Щоб теж згадав.

Коли він закінчив говорити і зійшов зі сцени під рідкісні оплески, Олеся нарешті змогла вдихнути. Повітря ввійшло різко, майже боляче. Ноги стали ватними.

Віка вже стояла прямо перед нею.

— Ти мене лякаєш. Що з тобою?

Олеся ковтнула і тихо, майже беззвучно сказала:

— Нічого. Просто… задушно.

Але це була брехня.

Усередині все ще горіло.

Хімія, яку вона думала залишити в тому маленькому місті під дощем, раптом виявилась тут. Жива. Пекуча. І абсолютно заборонена.

Вона відчувала його навіть зараз — десь за спинами викладачів. Ніби невидима нитка вже знову натягнулась між ними. І щоразу, коли він рухався, ця нитка смикала її зсередини.