Раді Вас бачити!

Клуб зустрів їх гучною музикою ще на підході. Бас бив у груди, а біля входу вже стояла черга з хлопців у чорних куртках і дівчат на підборах. Віка впевнено пройшла повз охорону, махнувши рукою знайомому вишибалі.

— Сьогодні моя подруга їде в столицю, — крикнула вона йому. — Треба провести як слід.

Охоронець лише кивнув і відступив убік. Олеся сіпнула валізу за собою. Та вже встигла натерти руку, але залишати її біля входу вона не збиралась. Після клубу — одразу на вокзал. Ніяких «я ще заскочу додому».

Усередині було темно, душно і пахло сумішшю парфумів, поту і дешевого алкоголю. Світло мигало червоним і синім. Віка одразу потягнула її до бару.

— Що береш? — спитала вона, уже махаючи бармену.

— Воду, — відповіла Олеся.

Віка закотила очі.

— Ти сьогодні гуляєш, а не на іспит ідеш. Хоча б щось слабеньке.

— Добре. Тоді джин з тоніком. Але слабкий.

Поки бармен мішав напій, Олеся оглянулась. На танцполі вже хтось стрибав, хтось цілувався біля колонок, а в кутку група хлопців сміялась над чиїмось відео на телефоні. Звичайний клуб звичайного міста. Нічого особливого. І все ж їй було трохи не по собі. Занадто багато людей, занадто голосно, занадто все чуже після тихої (відносно) кімнати.

Віка сунула їй у руку високу склянку.

— За твоє нове життя, — сказала вона і чокнулась своїм коктейлем. — Щоб у столиці тобі щастило, щоб викладачі не завалювали, і щоб жодного мужика, який буде тягнути назад.

Олеся пирхнула і зробила ковток. Напій був гіркуватий, але холодний. Приємно.

— Головне, щоб батьки туди не дотягнулись, — тихо сказала вона.

Віка поплескала її по плечу.

— Не дотягнуться. Ти ж валізу з собою тягаєш, як біженка. Вже точно не повернешся серед ночі.

Вони постояли ще кілька хвилин біля бару, потім Віка знову схопила її за руку.

— Ходімо танцювати. А то ти стоїш, як на похороні.

Олеся хотіла відмовитись, але Віка вже тягнула її в гущу. Музика била по вухах, хтось випадково зачепив ліктем, хтось крикнув щось нерозбірливе. Олеся спочатку просто стояла і кивала головою в такт, потім все-таки почала рухатись. Не тому, що дуже хотілось. Просто так було легше не думати.

Віка танцювала з відкритими очима і широкою посмішкою. Вона завжди вміла відключатись від усього. Олеся заздрила їй у такі моменти. Сама вона навіть тут ловила себе на тому, що рахує години до потяга.

Через пісні дві Віка нахилилась до її вуха:

— Я на хвилинку до туалету. Ти тут не губись.

І зникла в натовпі.

Олеся залишилась сама. Вона повільно пробралась ближче до краю танцполу, де було трохи спокійніше, і притулилась спиною до колони. Валіза стояла біля ніг. Смішно виглядало — дівчина в рваних джинсах і червоних кедах з величезною валізою посеред клубу. Але їй було все одно. Головне, щоб не вкрали.

Вона дістала телефон і глянула на час. Ще рано. Потяг тільки вранці. Можна було ще побути.

Хтось поруч голосно засміявся. Олеся підняла очі. Дві дівчини сперечались, хто з них перший підійде до якогось хлопця біля бару. Звичайні клубні справи. Олеся відвела погляд і знову зробила ковток. Напій уже майже скінчився.

В голові крутились думки про завтра. Гуртожиток. Нові сусідки. Перша пара. Чи не загубить вона документи. Чи вистачить грошей на перший тиждень. Мати сьогодні ввечері ще раз написала щось зламаним текстом у месенджері, але Олеся навіть не відкрила. Не хотіла псувати настрій.

Віка повернулась через хвилин десять, уже з новими коктейлями в руках.

— Тримай. Цей вже від мене.

— Ти мене напоїти хочеш перед дорогою?

— Хочу, щоб ти хоч раз за вечір перестала виглядати так, ніби тебе зараз викличуть до дошки. Розслабся, Олесь. Сьогодні можна.

Олеся взяла склянку. Цього разу напій був солодший. Вони знову чокнулись.

— Добре, — сказала Олеся. — Але якщо я завтра просплю потяг, ти мене сама до столиці відвезеш.

— Домовились, — розсміялась Віка.

Музика змінилась на щось повільніше. Частина людей розійшлась по столиках, частина залишилась повільно качатись під світлом. Олеся відчула, як плечі трохи опускаються. Може, Віка має рацію. Може, справді варто хоч на пару годин викинути з голови все це «завтра», «документи», «нове життя».

Вони знайшли вільний столик біля стіни. Валізу Олеся поставила між ногами. Віка одразу почала розповідати, як її колишній сьогодні написав о третій ночі, і як вона його послала. Олеся слухала і навіть іноді усміхалась. Вперше за довгий час їй було майже нормально.

— А ти що, — раптом спитала Віка, — нікого тут не зацінила? Може, на прощання когось знайдеш?

Олеся закотила очі.

— Мені завтра їхати. Не до цього.

— Ну як знаєш. А то дивись, якийсь красень уже на тебе п’ялиться з бару.

Олеся навіть не обернулась.

— Хай п’ялиться. Мені все одно.

Віка фиркнула і знову заглибилась у свій телефон. Олеся ж сиділа і крутила в руках майже порожню склянку. Музика, голоси, сміх — усе змішувалось в один гул. Вона раптом чітко зрозуміла: після цієї ночі вона більше ніколи не повернеться в те місто таким самим чином. Навіть якщо колись і приїде — то вже іншою людиною.

І від цієї думки стало і лячно, і якось спокійно водночас.

Віка знову підняла голову.

— Слухай, а може ще по одній? І підемо танцювати нормально, а не як дві бабусі на лавці.

Олеся глянула на неї, потім на валізу під столом, потім на вихід.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але останню. І без фанатизму.

Віка вже бігла до бару з широкою посмішкою. Олеся залишилась сидіти, барабанячи пальцями по столу. Червоні кеди неприємно тиснули після довгого дня, футболка липла до спини, а волосся збилось від вологості в залі. Але вона все одно легенько кивнула головою в такт музиці.

Сьогодні вона гуляє.

А завтра — новий старт.

І нічого більше.