Раді Вас бачити!

Ярослав прокинувся першим. За вікном уже було світло, але ще м’яке, ранкове. Олеся спала на боці, обличчям до нього, одна рука підкладена під щоку, волосся розкидане по подушці. Він кілька хвилин просто дивився.

У квартирі було тихо. Тільки десь далеко їхали машини. Ярослав обережно підсунувся ближче, але не торкався — боявся розбудити. Просто дивився, як вона дихає.

І раптом чітко, без жодних сумнівів усвідомив:

Він закохався.

Не просто хоче. Не просто не може забути. Не просто ревнує і злиться сам на себе. А саме закохався. По-справжньому. Так, що вже боляче уявляти ранок, у якому її немає в цій постелі.

Він тихо видихнув і відкинувся на спину. Стелі втупився поглядом. У голові одразу піднялась звична хвиля паніки: посада, скандал, її майбутнє, його минуле. Але цього разу паніка була слабшою за інше відчуття. Тепле. Важке. Майже спокійне.

«Я її кохаю. І вже навіть не намагаюся собі брехати.»

Олеся ворухнулась. Розплющила очі, кілька секунд дивилась на нього затуманеним поглядом, потім повільно усміхнулась.

— Ти давно не спиш?

— Хвилин двадцять. — Він провів пальцем по її щоці. — Дивився на тебе.

— Жахливо, — тихо пирхнула вона. — Напевно, я зараз як після поїзда.

— Красива, — чесно відповів він. — Дуже.

Олеся посунулась ближче, вткнулась обличчям йому в груди. Ярослав обійняв її однією рукою, поцілував у маківку. Пахло її волоссям і його простирадлами. Домашнє. Небезпечно домашнє.

— Котра година? — промимрила вона.

— Майже восьма. Я підвезу тебе ближче до корпусу, щоб встигла на пару. Але ще є час.

Вона кивнула, але не поспішала вставати. Лежала, слухаючи його серцебиття. Ярослав гладив її спину під футболкою, яку вона натягнула серед ночі, і думав про те, що вперше за багато років йому не хочеться тікати з власного ліжка.

— Ярославе, — раптом тихо сказала вона.

— М?

— Ти сьогодні якийсь… інший.

Він криво усміхнувся в її волосся.

— Бо сьогодні я нарешті собі зізнався.

Олеся трохи відсторонилась, щоб бачити його обличчя.

— У чому?

Ярослав кілька секунд мовчав, підбираючи слова. Потім сказав просто:

— Що я тебе кохаю. І що це вже не питання контролю чи слабкості. Це просто факт.

Олеся завмерла. Її очі стали великими, трохи вологими. Вона відкрила рота, потім закрила, потім знову відкрила.

— Ти… зараз серйозно?

— Абсолютно. — Він заправив пасмо волосся їй за вухо. — Я не вмію казати такі речі гарно. Але брехати собі далі вже не виходить.

Олеся мовчала кілька довгих секунд. Потім повільно простягнула руку і торкнулась його щоки.

— Я теж, — видушила вона. — Кохаю. І теж дуже боюсь цього.

Ярослав коротко, глибоко поцілував її. Без жадоби. Скоріше з полегшенням. Коли відірвався, притулився лобом до її лоба.

— Тоді будемо боятись разом. Але не тікати.

Вона кивнула. Усміхнулась — вже більш впевнено.

— Добре.

Вони ще хвилин п’ятнадцять просто лежали в обіймах. Потім Ярослав все ж підвівся першим.

— Вставай. Зроблю каву. І поїдемо. Інакше ти запізнишся, а мені доведеться пояснювати деканату, чому моя студентка прийшла на пару з червоними щоками і слідами на шиї.

Олеся кинула в нього подушкою. Він спіймав і тихо засміявся — вперше за весь ранок по-справжньому.

У кухні пахло кавою. Олеся сиділа на високому стільці в його футболці, яка була їй до середини стегон, і дивилась, як він наливає окріп. Ярослав обернувся, зловив її погляд і раптом чітко зрозумів:

Він готовий ризикнути всім.

Посадою. Репутацією. Спокійним життям.

Аби тільки ось такі ранку повторювались якомога частіше.

Він простягнув їй чашку. Їхні пальці знову зіткнулись.

— Після пар напиши, — тихо сказав він. — Я під’їду.

Олеся кивнула. Усміхнулась поверх чашки.

А за вікном уже починався звичайний день.

Тільки для них двох він уже ніколи не буде звичайним.