Раді Вас бачити!

Актова зала гуділа ще до того, як Ярослав увійшов. Першокурсники заповнили ряди, хтось сміявся занадто голосно, хтось уже знімав відео для сторіс. На сцені стояли квіти, прапори і великий екран з гербом університету.

Він зупинився за кулісами, поправив манжети сорочки і зробив кілька глибоких вдихів. Звичний ритуал перед будь-яким публічним виходом. Контроль дихання. Контроль плечей. Контроль обличчя.

Ірина Сергіївна підійшла з планшетом.

— Усе готово. Коротке привітання, кілька слів про традиції, і можна передавати слово деканам. Студенти сьогодні відносно тихі.

Ярослав кивнув. Він майже не чув її. У голові крутилось інше.

Він знову згадав той натовп на лінійці. Світле волосся. Як дівчина зблідла. Як різко відвела очі. Серце тоді стукнуло так, ніби його вдарили під дих. Відтоді він кілька разів ловив себе на тому, що шукає її поглядом у коридорах. І щоразу змушував себе зупинитись.

«Не шукай», — написала вона.

А він усе одно шукає.

Ярослав заплющив очі на секунду. Перед внутрішнім зором знову спливла та ніч. Її тремтячі пальці на його плечах. Тихий голос «я ніколи раніше». Те, як вона потім притулилась до нього після всього і мовчала. Він тоді гладив її волосся і думав, що це просто вдала випадковість. Одна ніч без наслідків.

Тепер наслідки сиділи десь у цій залі.

Він відкрив очі і вийшов на сцену.

Оплески були чемними, не надто гучними. Ярослав підійшов до мікрофона, обвів поглядом ряди і заговорив рівним, спокійним голосом. Стандартні фрази про новий навчальний рік, про відповідальність, про те, що університет — це не лише стіни, а люди. Він говорив автоматично. Роками напрацьований навик: рот працює, а голова може бути де завгодно.

А голова була там, де не мала бути.

Він ловив себе на тому, що шукає очима червоні кеди. Світлий хвіст. Знайомий вираз обличчя. Кілька разів серце підскакувало, коли йому здавалось, що він її впізнав. І щоразу це виявлялась просто інша дівчина.

«Ти ідіот», — сказав він собі подумки. — «Вона написала “не шукай”. Ти сам сказав їй “не закохуйся”. Тож тримай себе в руках.»

Але тіло не слухалось. Під костюмом шкіра горіла. Пальці на трибуні стиснулись сильніше, ніж треба. Він згадав, як ці самі пальці розстібали її джинси. Як гладили стегна. Як вона тихо охала, коли він цілував її там, де ще ніхто не цілував.

Ярослав змусив голос звучати рівно до останнього речення. Подякував за увагу, кивнув і зійшов зі сцени під рідкісні оплески. Ноги несли його за куліси швидше, ніж він планував.

Там він сперся спиною на холодну стіну і кілька секунд просто дихав. Ірина Сергіївна щось говорила про подальшу програму, але він лише кивав.

Усередині все ще вирувало.

Він звик бути господарем ситуації. Звик, що емоції — це те, що можна вимкнути. Як кран. Відкрив — закрив. Саме так він вижив у дитинстві. Саме так піднявся кар’єрними сходами. Саме так опинився в цьому кабінеті.

А тепер одна світловолоса першокурсниця з валізою ламала всю систему.

Ярослав пройшов у невелику кімнату за сценою, закрив двері і сів на край столу. Дістав телефон, потім сховав. Дістав той самий аркуш з внутрішньої кишені піджака — він носив його з собою, як дурний талісман — і ще раз прочитав.

«Не шукай.»

Він тихо видихнув і склав папірець назад.

За дверима уже лунали голоси деканів, які виходили вітати своїх факультетів. Скоро все закінчиться. Студенти розійдуться. Він зможе повернутись у кабінет і знову стати ректором, а не чоловіком, який не може викинути з голови одну ніч.

Ярослав встав, поправив краватку і вийшов.

Коли він знову опинився в головному проході зали, натовп уже починав розходитись. І саме тоді він її побачив.

Точно її.

Вона стояла з трьома дівчатами ближче до виходу. Світле волосся зібране в низький хвіст. Червоні кеди. Та сама манера тримати плечі трохи напружено, ніби готова в будь-який момент захищатись.

Ярослав зупинився.

На мить йому здалося, що вона теж його відчула. Вона різко підняла голову, їхні погляди зустрілися через пів зали. І все, що він так старанно будував останні дні — контроль, дистанція, холод — тріснуло.

Він побачив, як вона зблідла. Як стиснула пальці. Як швидко відвернулась і майже силоміць потягнула подруг до дверей.

Ярослав стояв і дивився їй услід, поки вона не зникла за важкими дверима.

Серце билося так, ніби він щойно біг.

Він повільно розтиснув кулаки, які навіть не помітив, що стиснув, і тихо, тільки для себе, вимовив:

— Отже, все-таки ти.

А потім розвернувся і пішов до кабінету рівною, спокійною ходою.

Бо ректор не має права показувати, що його світ щойно знову перевернувся.