Раді Вас бачити!

Проблема з документами з’явилась на другий день занять. Куратор групи зупинив Олесю після пари і простягнув аркуш.

— У тебе не вистачає копії паспорта в особовій справі. Без неї не можуть остаточно зарахувати. Треба піднятись до ректорату, там зараз займаються першокурсниками.

Олеся відчула, як шлунок похолов.

— А можна якось через деканат? Або через вас?

Куратор лише знизав плечима.

— Ректор особисто підписує всі такі речі перший тиждень. Кабінет на останньому поверсі. Не затягуй.

Віка, яка все чула, тихо свистнула.

— Ну все. Приїхали.

Олеся кілька секунд просто стояла з тим аркушем у руках. Потім глибоко вдихнула, сховала його в сумку і пішла до сходів. Ноги на кожному прольоті ставали важчими. Вона навмисне йшла повільно, ніби відтягуючи момент.

На останньому поверсі було тихо. Килим глушив кроки. Двері з табличкою «Ректор» були зачинені. Олеся постукала.

— Увійдіть.

Голос за дверима був рівний, спокійний, абсолютно робочий. Олеся натиснула ручку і зайшла.

Кабінет виявився великим. Темне дерево, шкіряні крісла, панорамне вікно. Ярослав сидів за столом у білій сорочці з закоченими рукавами. Коли вона увійшла, він підняв очі — і на мить його обличчя повністю змінилося. Потім маска лягла назад. Швидко. Майже професійно.

— Закрийте двері, — сказав він тихо.

Олеся закрила. Клацнув замок.

Тиша стала густою.

Вона стояла біля дверей, стискаючи ремінець сумки, і не знала, куди подіти очі. Він дивився на неї прямо. Без посмішки. Без кивка. Просто дивився. І від цього погляду шкіра одразу почала горіти.

— Підійдіть, — сказав він ще тихіше.

Олеся змусила ноги зрушити з місця. Пройшла до столу. Поклала перед ним аркуш і копію паспорта, яку заздалегідь зробила.

— Мені сказали, що треба ваш підпис. Для особової справи.

Ярослав повільно взяв документи. Його пальці на мить торкнулись краю аркуша поруч із її пальцями. Олеся смикнула руку назад, ніби обпеклась.

Він дивився не на папери. На неї.

— Олеся Гончар, — тихо прочитав він з листа. — Третя група філологічного.

Вона мовчала. Горло стиснуло так, що слова не лізли.

Ярослав відклав ручку і відкинувся на спинку крісла. Рукава сорочки були підняті до ліктів, і татуювання на передпліччях було видно чітко. Олеся спіймала себе на тому, що дивиться саме туди — туди, куди тоді цілувала.

— Ти знала, — сказав він не питанням, а твердженням.

— Що? — видушила вона.

— Що я буду тут. Коли залишала записку.

Олеся швидко похитала головою.

— Ні. Я не знала. Чесно. Я думала… думала, що більше ніколи тебе не побачу.

Він довго мовчав. Потім повільно кивнув.

— Я теж.

Знову тиша. Тільки десь далеко за вікном кричали студенти у дворі.

Ярослав підвівся. Обійшов стіл. Зупинився в двох кроках від неї. Олеся інстинктивно відступила, поки спина не вперлась у край важкого столу. Він не наближався далі. Просто стояв і дивився зверху вниз.

Погляд був як дотик. Повільний. Важкий. Вона відчувала його на губах, на шиї, на грудях під футболкою. Між ніг раптом стало гаряче й пульсуюче — від одного лише того, як він дивився.

— Ти не повинна була тут опинитись, — тихо сказав він.

— Я теж так думала.

— А тепер ти моя студентка.

Слова прозвучали жорстко. Майже сердито.

Олеся підняла підборіддя.

— Я не просила тебе ставати ректором. І не просила цю ніч.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними залишалось менше метра. Олеся відчула запах його парфуму — той самий, що тоді в готелі. Голова пішла обертом.

— Я пам’ятаю все, — сказав він ще тихіше. — Кожен твій звук. Те, як ти тремтіла. Те, як просила не зупинятись. І тепер ти стоїш у мене в кабінеті і робиш вигляд, що це можна просто стерти.

Олеся ковтнула.

— А ти хіба не робиш такий самий вигляд?

Ярослав різко видихнув через ніс. Ніби вона вдарила.

— Я намагаюсь. Бо інакше все полетить до біса.

Він простягнув руку і взяв зі столу ручку. Швидко розписався на аркуші, навіть не дивлячись. Потім простягнув їй документи.

— Забирай. І йди.

Олеся взяла папери. Їхні пальці знову зіткнулись. Цього разу жоден не відсмикнув руку одразу. Кілька секунд вони просто стояли, торкаючись кінчиками пальців, і дивились одне на одного.

Потім Ярослав повільно прибрав долоню.

— Більше не приходь сюди без крайньої потреби, — сказав він глухо. — І не дивись на мене так у коридорах. Я не витримаю.

Олеся стиснула документи в руках.

— Тоді і ти не дивись.

Він криво усміхнувся — гірко, майже зло.

— Я вже намагаюсь.

Вона розвернулась і пішла до дверей. Ноги ледь слухались. Коли рука лягла на ручку, він раптом тихо озвався їй у спину:

— Олеся.

Вона зупинилась, але не обернулась.

— Що?

Пауза вийшла довгою.

— Нічого. Іди.

Олеся вийшла. Двері тихо зачинилися за нею. У коридорі вона притулилась спиною до стіни і закрила очі.

Всередині все тремтіло.

Від його голосу.

Від його погляду.

Від того, що між ними знову повисла та сама ніч — тільки тепер із зачиненими дверима кабінету ректора і тисячею причин, чому цього більше ніколи не мало б статись.