Раді Вас бачити!

Олеся якраз добивала останню полицю в шафі, коли двері раптом відчинились і в кімнату ввалилась дівчина з двома величезними пакетами і розпатланим світлим хвостом.

— О! Ти вже тут! — голосно сказала вона, скинувши пакети на підлогу. — Я Віка. Ну, не та Віка, що в тебе в телефоні, а нова. З кімнати 312. Привіт!

Олеся випросталась, витираючи руки об джинси.

— Привіт. Олеся.

— Знаю, бачила в списку. Ти з якого міста?

— З невеликого. Далеко звідси.

Віка вже розв’язувала пакети і діставала звідти пачки печива, банку кави і якісь яскраві шкарпетки.

— Я теж не місцева. Приїхала вчора, але одразу побігла до двоюрідної сестри в інший район. А сьогодні вже офіційно заселяюсь. Ти не проти, якщо я візьму ліжко біля вікна? Мені треба світло, інакше взимку з’їду з глузду.

Олеся знизала плечима.

— Бери. Мені все одно.

— Краса. — Віка кинула рюкзак на вибране ліжко і простягнула руку. — Будемо сусідами. Я балакуча, попереджаю одразу. Якщо що — кидай в мене подушкою.

Олеся не стримала короткої усмішки.

— Добре. Я більше тиха. Сподіваюсь, це не проблема.

— Навпаки. Баланс. — Віка вже копалась у телефоні. — А третя хто в нас буде? Бачила в списку ще Софію і Марину.

Щойно вона це сказала, двері знову відчинились. Цього разу зайшла дівчина з акуратним каре і великою спортивною сумкою. Вона спочатку тихо постукала, хоча двері вже були відчинені, і лише потім увійшла.

— Добрий день. Я Соня. Софія, але всі кажуть Соня.

Голос у неї був тихий, майже боязкий. Олеся кивнула.

— Олеся. Привіт.

Віка махнула рукою з ліжка.

— А я Віка. Займайте, яке хочете. Я вже вікно вхопила.

Соня обережно поставила сумку біля середнього ліжка і сіла на край, тримаючи спину рівно.

— Мені все одно, — тихо сказала вона. — Головне, щоб не дуже шумно перед іспитами.

Віка пирхнула.

— О, відмінниця. Я так і думала. А ти на який факультет?

— Філологія. А ви?

— Журналістика, — відповіла Віка. — А ти, Олеся?

— Теж філологія, — сказала Олеся.

Соня трохи оживилась.

— Правда? Тоді, можливо, будемо в одній групі.

Поки вони ще обмінювались першими фразами, двері відчинились утретє. Цього разу без стуку. Увійшла висока дівчина з ідеальною укладкою, дорогою сумкою через плече і таким виглядом, ніби зайшла не в гуртожиток, а в номер п’ятизіркового готелю.

Вона окинула кімнату швидким холодним поглядом.

— Марина, — коротко представилась. — Я займу те, що біля дверей. Мені зручніше.

Ніхто не встиг заперечити. Марина вже поставила дорогу валізу на колесах і почала розстібати її одним рухом. Усередині все було акуратно складено — косметика в органайзерах, одяг на вішалках, навіть невеликий ароматизатор для шафи.

Віка підняла брови і тихо свистнула.

— Нічого собі. А ти звідки така серйозна?

Марина навіть не обернулась.

— З міста. Батьки допомогли з житлом, але я вирішила спробувати гуртожиток перший семестр. Для досвіду.

«Для досвіду», — повторила про себе Олеся. Звучало так, ніби дівчина приїхала не вчитися, а зібрати матеріал для майбутніх сторіс.

Соня тим часом уже тихо розкладала свої зошити і кілька підручників на тумбочці. Віка сиділа на ліжку з пачкою печива і пропонувала всім по черзі. Марина ввічливо відмовилась. Олеся взяла одне — більше для підтримки миру.

Через годину кімната вже не виглядала порожньою. Віка розвісила над ліжком гірлянду з маленьких ліхтариків, яку привезла з собою. Соня акуратно застелила постіль і поставила на підвіконня маленьку баночку з кремом. Марина встановила на свою тумбочку портативну колонку і дорогий зволожувач повітря.

Олеся сиділа на своєму ліжку і спостерігала за всім цим рухом. Вперше за день їй стало трохи спокійніше. Хоч і чужі люди, але вже не самотня тиша.

Віка раптом хлопнула в долоні.

— Дівчата, а давайте вечеряти разом? Я купила ще й доширак, і сир, і навіть якусь ковбасу. Не свято, звичайно, але на перший вечір піде.

Марина глянула на свої ідеальні нігті.

— Я замовила їжу. Має привезти кур’єр за двадцять хвилин. Можете теж взяти, якщо хочете. Я все одно багато набрала.

Соня тихо сказала:

— Дякую. Я, мабуть, чай і бутерброд.

Олеся кивнула.

— Я з вами. Все одно готувати лінь.

Через пів години вони вже сиділи хто на ліжку, хто на підлозі, і їли з пластикових контейнерів. Віка розказувала історію, як її майже не посадили на потяг через перевантажений багаж. Соня зрідка вставляла тихі коментарі. Марина більше слухала, іноді кивала, ніби оцінювала нових сусідок.

Олеся їла і ловила себе на думці, що вперше за багато місяців сидить за одним «столом» з людьми, які не кричать і не з’ясовують стосунки. Просто їдять і говорять про всяку дурницю.

Коли контейнери спорожніли, Віка відкинулась на подушку.

— А завтра вже лінійка, так? Новий ректор нібито виступатиме.

Марина кивнула.

— Батько казав. Ніби молодий якийсь. Із серйозними планами.

Олеся лише знизала плечима. Їй було байдуже, хто там новий ректор. Головне — почати вчитися і не вилетіти в перший же місяць.

Соня тихо додала:

— Я читала, що він раніше працював в іншому університеті. І нібито дуже вимогливий.

Віка застогнала.

— Тільки цього нам не вистачало. Вимогливий ректор.

Усі трохи посміялись. Навіть Марина усміхнулась краєм губ.

Поступово розмови стихли. Хтось пішов у душ, хтось перевіряти розклад на телефоні. Олеся застелила свою постіль до кінця, поклала під подушку зарядку і лягла поверх ковдри. Стеля в гуртожитку була така сама біла і потріскана, як у багатьох інших.

Вона закрила очі. За стіною вже хтось увімкнув музику, у дворі сміялись дівчата. Нове життя починалось саме так — з чужих голосів, спільної локшини і трьох абсолютно різних сусідок.

І вперше за довгий час Олесі не хотілось нікуди тікати.