Раді Вас бачити!

Пісня скінчилась, але вони не розійшлися одразу. Ярослав все ще тримав її за талію, а Олеся не поспішала відступати. Навколо вже міняли трек, хтось свистів, хтось ішов до бару по нове. А вони стояли посеред усього цього руху і просто дивились одне на одного.

— Ще? — тихо спитав він.

Олеся кивнула. Голос чомусь сів.

Вони знову почали рухатись. Цього разу ще повільніше. Його пальці ковзнули вище по її спині, торкнулись кінчиків волосся. Олеся відчула, як мурашки розбіглися від шиї вниз. Вона сама поклала долоню йому на плече, відчуваючи під тканиною твердість м’язів.

Через хвилину Ярослав нахилився до її вуха.

— Ходімо відсюда трохи. Тут занадто людно.

Олеся глянула на танцпол, потім на бар, де все ще стояла її валіза.

— Валіза…

— Бармен подивиться. Я попросив.

Вона коливалась лише секунду. Потім кивнула.

Вони пробрались ближче до виходу з основного залу — туди, де було кілька високих столиків і трохи тихіше. Світло тут було м’якшим, музика долинала глухіше. Ярослав зупинився біля одного зі столиків, сперся стегном об край і подивився на неї.

— Краще?

— Так, — чесно відповіла Олеся. — Хоч вухам легше.

Він ледь усміхнувся. Цього разу помітніше.

Олеся сіла на високий стілець навпроти. Червоні кеди бовталися в повітрі — стілець був зависокий. Вона підтягнула одну ногу під себе і обхопила руками коліно.

Ярослав мовчав, просто дивився. Не так, як хлопці в клубі зазвичай дивляться — жадібно чи з оцінкою. А спокійно, уважно, ніби справді бачить.

— Ти завжди така тиха? — раптом спитав він.

— Ні. Просто сьогодні… багато всього в голові.

— Завтрашній від’їзд?

— І не тільки.

Він кивнув, ніби зрозумів, що далі розпитувати не варто. І справді не став. Замість цього простягнув руку через столик і легенько торкнувся її браслета на зап’ясті.

— Гарний.

Олеся глянула вниз. Звичайний металевий браслет, який вона носила роками.

— Звичайний. Купила ще в школі.

— Все одно гарний.

Вона тихо пирхнула.

— Ти завжди так розмовляєш? Компліменти браслетам?

— Ні. Тільки сьогодні.

Між ними знову повисла пауза. Але вона не була незручною. Скоріше навпаки — наповненою чимось важким і приємним водночас.

Олеся першою порушила тишу.

— Слухай… давай без зайвого.

Ярослав підняв брови.

— У сенсі?

— Без прізвищ. Без роботи. Без родини. Без того, хто ким працює і звідки. Просто… сьогодні. І все.

Він дивився на неї кілька секунд. Потім повільно кивнув.

— Добре. Без прізвищ.

— І без питань «а що ти робиш у житті».

— І без цього, — підтвердив він. — Просто Олеся і Ярослав. Одна ніч.

Вона відчула, як щось у грудях стиснулось і відпустило одночасно. Саме цього вона й хотіла. Ніяких історій, ніяких пояснень, чому вона тікає з цього міста з однією валізою. Ніяких розмов про те, хто він і чому в їхньому містечку в дорогому костюмі.

— Домовились, — сказала вона і простягнула руку через столик.

Він стиснув її долоню. Цього разу довше, ніж при знайомстві.

— Домовились.

Вони не відпускали руки одразу. Пальці Ярослава легко ковзнули по її зап’ястю, торкнулись браслета ще раз, потім відпустили.

Олеся відкинулась на спинку стільця.

— Тоді розкажи щось… просто так. Без біографії.

Він хмикнув.

— Наприклад?

— Не знаю. Що ти думаєш про цю музику, наприклад.

Ярослав глянув у бік залу, де знову грало щось гучне і ритмічне.

— Занадто багато басу. І занадто мало повітря.

Олеся засміялась — уже вільніше.

— Чесно. Я теж задихаюсь.

— Тоді навіщо прийшла?

Вона знизала плечима.

— Подруга витягла. Сказала, що треба «провести як слід». А я… просто не хотіла сидіти вдома останній вечір.

Він кивнув. Не став копати глибше. Саме так, як вони домовились.

— А ти? — спитала вона. — Чому тут?

— Випадково. Мав кілька вільних годин. Зайшов.

— І не пошкодував?

Ярослав подивився їй прямо в очі.

— Поки що ні.

Від цих двох слів їй знову стало тепло. Вона відвела погляд, але куточки губ самі піднялись.

Вони ще трохи посиділи так — перекидаючись короткими фразами про ніщо. Про те, як у клубі завжди пахне однаково. Про те, що червоні кеди зручніші за будь-які підбори. Про те, що валіза біля бару виглядає як частина інтер’єру.

Жодних прізвищ. Жодних питань «а де ти працюєш» чи «а що в тебе з батьками». Просто двоє людей, які випадково опинились в одному місці в один вечір і вирішили не ускладнювати.

Коли Ярослав знову простягнув руку і легенько торкнувся її пальців, Олеся вже не здригнулась. Навпаки — переплела свої пальці з його.

— Танцювати ще будемо? — тихо спитав він.

Вона глянула на нього. На темні очі, на татуювання, що виднілись під розстібнутою сорочкою, на спокійний, майже серйозний вираз обличчя.

— Можна, — відповіла вона. — Але вже не обов’язково під музику.

Він зрозумів. І ледь помітно кивнув.

Вони ще хвилину посиділи, тримаючись за руки через столик. А потім Ярослав підвівся першим і простягнув їй долоню, щоб допомогти зійти з високого стільця.

Олеся взялася. І вже не відпустила.