Раді Вас бачити!

Олеся сиділа на підлозі серед розкиданого одягу і намагалася впхнути у валізу ще одну пару джинсів. Ті вже не лізли. Вона сіла зверху, притиснула коліном і з роздратуванням застібнула замок. Валіза скрипнула, ніби теж була не в захваті від усієї цієї ідеї.

У квартирі знову кричали.

— Ти взагалі розумієш, скільки ми на тебе витратили?! — голос матері пробивався крізь тонкі стіни, як завжди. — І що? Тепер вона зібралась і їде? Як собака з подвір’я!

Батько щось бурчав у відповідь, але тихіше. Він завжди говорив тихіше, коли був п’яний. А сьогодні він уже був.

Олеся глибоко вдихнула і витерла долоні об рвані коліна джинсів. Червона футболка прилипла до спини. В кімнаті було душно, вікно нормально не відкривалося вже місяців зо два. Вона сіла на край ліжка і подивилася на валізу. Все. Більше нічого важливого. Решта — хай залишається.

Телефон вібрував на тумбочці. Віка.

«Ти ще жива там? Чи вже пакуєшся і тікаєш без мене?»

Олеся усміхнулася кутиком губ і швидко набрала:

«Пакуюся. І тікаю. Завтра вранці.»

«Тоді сьогодні гуляємо. Без варіантів. Я за тобою через годину.»

Олеся хотіла відписати, що ні, що вдома пекло, що їй не до клубів. Але пальці самі натиснули «добре». Бо якщо чесно — дуже хотілося вирватись хоч на кілька годин. Хоч кудись, де ніхто не кричить і не нагадує, яка вона невдячна.

За дверима щось гучно впало. Мати знову підвищила голос:

— І не думай, що ми тобі будемо допомагати там! Сама захотіла — сама й викручуйся!

Олеся підвелася, підійшла до дверей і тихо зачинила їх на ключ. Звичка. Коли починалося, вона завжди зачинялася. Інакше можна було зловити щось важче за слова.

Вона сіла назад на ліжко і обвела поглядом кімнату. Сірі стіни, старий плакат якоїсь групи, який вона повісила ще в дев’ятому класі, шафа з відбитою ручкою. Тут вона прожила майже все свідоме життя. І завтра звідси поїде. Назавжди, якщо пощастить.

«Просто витри ще одну ніч», — сказала вона собі вголос. Голос прозвучав хрипло.

Вона знову відкрила валізу, дістала червоні кеди і поставила їх біля дверей. У них і поїде. Зручно, і не шкода, якщо щось станеться по дорозі. Решту взуття можна було не брати.

З кухні долинав уже знайомий скрегіт стільця. Батько, мабуть, знову вставав, щоб «пояснити». Олеся швидко вимкнула світло і лягла поверх ковдри. Не спати — просто чекати, поки все вщухне.

Через двадцять хвилин у квартирі стало відносно тихо. Тільки телевізор десь бубнів і мати тихо схлипувала на кухні. Класика.

Олеся відкрила очі і подивилася в стелю. Завтра вона сяде в потяг. Через кілька годин буде в іншому місті. Новий гуртожиток, нові люди, нове життя. Без постійних сварок, без запаху дешевої горілки, без відчуття, що ти зайва у власній хаті.

Вона вже уявляла, як зайде в кімнату гуртожитку, кине валізу і просто сяде на ліжко. Без криків за стіною. Без потреби зачиняти двері на ключ.

Телефон знову вібрував.

«Я вже виходжу. Одягайся нормально, не в піжаму. Сьогодні святкуємо твій від’їзд.»

Олеся сіла. Подивилася на себе в дзеркало шафи. Світле волосся збилося, під очима тіні, червона футболка пом’ята. Ну і нехай. Вона швидко розчесала пальцями пасма, накинула тонку куртку і тихо вийшла з кімнати.

У коридорі пахло цигарками і чимось підгорілим. Мати сиділа на кухні спиною до дверей. Батько хропів на дивані.

Олеся зупинилася на мить. Хотіла сказати хоч щось. «До побачення». Або «дякую, що відпустили». Але слова застрягли. Вона просто взяла ключі, тихо відчинила вхідні двері і вислизнула на сходовий майданчик.

На вулиці вже сутеніло. Віка стояла біля під’їзду в короткій спідниці і з цигаркою.

— Нарешті. Я вже думала, тебе там живцем з’їли.

— Майже, — коротко відповіла Олеся і глибоко вдихнула вечірнє повітря. Воно здавалося легшим, ніж удома.

Вони пішли вузькою вулицею до зупинки. Віка торочила щось про клуб, про те, що там сьогодні нормальний діджей, і що Олеся просто зобов’язана хоч раз нормально відірватися перед від’їздом. Олеся кивала, слухала краєм вуха. В голові крутилося тільки одне: завтра вранці вона сяде в потяг і більше сюди не повернеться.

Принаймні, так вона собі обіцяла.

Коли вони сіли в маршрутку, Олеся притиснула валізу колінами (так, вона її з собою взяла, бо після клубу одразу на вокзал) і подивилася у вікно. Місто, в якому вона виросла, повільно пропливало повз. Знайомі під’їзди, той самий кіоск, де завжди купувала сигарети «на всяк випадок», зламаний ліхтар біля школи.

Все це скоро стане просто спогадом.

Віка раптом штовхнула її ліктем.

— Ти чого така серйозна? Розслабся. Сьогодні останній вечір. Завтра вже будеш столичною штучкою.

Олеся тихо пирхнула.

— Ага. З однією валізою і нулем грошей.

— Зате з чистою совістю і без батьківського оркестру під дверима. Вже непогано.

Вони обидві засміялися. Вперше за весь день Олесі стало трохи легше.

Маршрутка тряслась, музика в навушниках у когось грала занадто голосно, а за вікном уже запалювалися вікна чужих квартир. Олеся притулилася скронею до скла і заплющила очі.

Ще одна ніч. Просто ще одна ніч. А потім — новий старт.

Вона навіть не підозрювала, що ця ніч змінить набагато більше, ніж просто адресу проживання.