Раді Вас бачити!

Лекція з історії української літератури мала бути звичайною. Викладач — чоловік років шістдесяти з сухим голосом і звичкою говорити так, ніби всі в аудиторії вже щось винні. Олеся сиділа на третьому ряду з краю, намагалась конспектувати і не думати про те, що Ярослав знову може з’явитись десь у коридорі.

Все пішло не так на середині пари.

Викладач якраз розповідав про одного з класиків і раптом кинув фразу:

— Звісно, сучасній молоді важко зрозуміти глибину цих текстів. Ви ж більше в телефонах, ніж у книжках.

Кілька людей тихо пирхнули. Олеся сама не зрозуміла, чому підняла руку. Просто підняла.

— Так, Гончар?

— Вибачте, — сказала вона рівно, — але не всі сучасні студенти сидять тільки в телефонах. І глибину тексту можна зрозуміти в будь-якому віці, якщо є бажання.

В аудиторії стало тихо. Викладач повільно зняв окуляри.

— Цікаво. Тобто ви вважаєте, що маєте право повчати викладача на першій же лекції?

— Я не повчаю. Я просто не згодна з узагальненням.

Хтось ззаду тихо свистнув. Віка, яка сиділа через кілька парт, уже закрила обличчя рукою. Соня дивилась на Олесю великими очима.

Викладач усміхнувся краєм губ — недобре.

— Тоді, можливо, ви нам поясните, в чому саме полягає глибина цього твору? Раз уже такі сміливі.

Олеся відчула, як щоки починають горіти, але відступати було пізно. Вона коротко виклала свою думку — не ідеально, але чітко. Викладач слухав, іноді кивав, а в кінці лише сухо сказав:

— Сідайте. За сміливість оцінку не ставлю. За знання — побачимо на іспиті.

Олеся сіла. Серце калатало. Вона вже лаяла себе на всі лади. Навіщо було відкривати рот? Перший тиждень, перша лекція — і вже встигла нарватись.

Пара закінчилась через двадцять хвилин. Студенти почали збиратися. Олеся швидко запихала зошит у сумку, коли біля дверей раптом з’явився він.

Ярослав стояв у проході, розмовляючи з кимось із кафедри. Він явно заглянув випадково — або не випадково. Їхні погляди зустрілися рівно в ту секунду, коли вона підвела голову.

Він усе чув. Або принаймні бачив фінал.

Олеся завмерла. Ярослав дивився на неї кілька секунд — уважно, важко, з тим самим виразом, який уже встиг стати між ними звичним. Потім ледь помітно хмикнув і відвернувся до співрозмовника, ніби нічого особливого не сталося.

Але Олеся встигла зловити цей погляд. У ньому було все: і роздратування, і щось схоже на схвалення, і знову та сама напруга, яку він так старався ховати.

Віка підійшла ззаду і тихо сказала:

— Ти сьогодні просто космос. Спочатку провокуєш ректора поглядами, тепер ще й викладача. Тебе точно хтось направить на заспокійливі.

Олеся лише криво усміхнулась.

— Може, й так.

Вони вийшли в коридор. Ярослав уже йшов у протилежний бік зі своїм супутником. Олеся навмисне не відвела очей, поки він не зник за поворотом. Він теж не відвів одразу.

У дворі Віка ще довго обурювалась.

— Ти розумієш, що цей викладач тепер тебе запам’ятає? І не в хорошому сенсі.

— Хай запам’ятовує. Я не збираюсь мовчати, якщо чую дурниці.

— А ректор? Ти бачила, як він дивився?

Олеся знизала плечима, хоча всередині все ще тріпотіло.

— Дивився. І що?

Віка лише зітхнула.

— Іноді мені здається, що ти спеціально хочеш, щоб усе вибухнуло.

Олеся не відповіла. Бо частково так і було. Кожного разу, коли він дивився на неї так — ніби хотів одночасно і придушити, і притягнути ближче — їй ставало і страшно, і тепло. І вона вже не хотіла зупинятись.

Того дня після лекції Ярослав ще довго пам’ятав, як вона стояла біля парти і спокійно сперечалась з викладачем. Без істерик. Без спроб сподобатись. Просто сказала те, що думала.

І саме це бісило його найбільше.

Бо саме за це він її тоді й запам’ятав.