Раді Вас бачити!

До кінця вечора Олеся так і не сказала, чого хоче. Ярослав кілька разів кидав на неї короткі погляди з барної стійки, але не підходив. Данило став помітно мовчазнішим і більше не пропонував допомогти з кидками. Віка ходила навколо Олесі з виглядом людини, яка дуже хоче все випитати, але терпить до гуртожитку.

Вони роз’їхались ближче до півночі. У таксі Віка все ж не витримала.

— Ну? Що ти йому загадаєш?

— Ще не вирішила.

— Брешеш. Ти вже давно вирішила. Просто боїшся сказати.

Олеся дивилась у вікно і мовчала. Вона справді вже знала. І саме тому відтягувала момент.

Наступного дня в університеті все відбувалось як завжди — пари, натовпи в коридорах, Meми в чатах. Але після третьої пари, коли більшість студентів пішли на обід, Олеся навмисне піднялась на останній поверх. Серце калатало.

Двері кабінету ректора були прочинені. Вона постукала.

— Увійдіть.

Ярослав сидів за столом без піджака, рукава сорочки знову були закочені. Коли побачив її, повільно відклав ручку.

— Гончар. Щось термінове?

Олеся закрила двері і стала біля них.

— Ви програли. Точніше… я виграла. Пам’ятаєте?

Він відкинувся на спинку крісла. На обличчі з’явилась та сама ледь помітна усмішка, що вчора в боулінгу.

— Пам’ятаю. І чекав, коли ти прийдеш за своїм бажанням.

Олеся зробила кілька кроків ближче до столу. Пальці стискали ремінець сумки сильніше, ніж треба.

— Я хочу, щоб ви… щоб ти перестав робити вигляд, що між нами нічого не було.

Ярослав повільно підняв брови.

— Це бажання?

— Частково. — Вона глибоко вдихнула. — Я хочу, щоб ти перестав уникати мене в коридорах. Щоб не відводив очі. І… щоб одного разу, коли нікого не буде поруч, ти сказав мені чесно, що відчуваєш. Без ректорської маски.

У кабінеті повисла тиша. Ярослав дивився на неї довго, без посмішки. Потім повільно підвівся і обійшов стіл. Зупинився за два кроки.

— Ти розумієш, що просиш?

— Так.

— Це ставить нас обох у дуже незручне становище. Особливо мене.

— Знаю. — Олеся підняла підборіддя. — Але ти сам запропонував виконати бажання. У розумних межах. Я вважаю, що це ще в межах.

Ярослав тихо видихнув і провів рукою по обличчю. Виглядав так, ніби одночасно хоче її вигнати і притягнути ближче.

— Добре. — Голос став нижчим. — Я більше не буду робити вигляд, що не знаю тебе. І не буду тікати коридорами. Але щодо «сказати чесно»… це вже небезпечніше.

— Я не прошу зробити це зараз.

— А коли?

Олеся знизала плечима.

— Коли будеш готовий. Але не через місяць. І не тоді, коли вже все всередині згниє.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними залишалось зовсім мало простору. Олеся відчула знайомий запах і тепло.

— Ти граєш з вогнем, Олеся.

— Ти теж. З самого початку.

Ярослав дивився на неї кілька секунд. Потім ледь помітно кивнув.

— Добре. Бажання прийнято. Але пам’ятай: після цього вже не буде шляху назад. Ні для тебе, ні для мене.

— Я пам’ятаю.

Він ще мить стояв близько. Потім різко відступив і повернувся за стіл — ніби знову вмикнув режим ректора.

— Тоді йди на пару. І більше не приходь сюди з такими розмовами посеред дня. Нас можуть побачити.

Олеся кивнула. Вже взялася за ручку дверей, коли почула його тихий голос зі спини:

— І Олеся…

Вона обернулась.

— Я справді програв учора. Не тільки в боулінг.

Вона нічого не відповіла. Просто вийшла, тихо закривши двері.

У коридорі ноги трохи тремтіли. Але вперше за весь цей час їй не хотілось тікати.

Вона загадала бажання.

І він його прийняв.

Тепер між ними справді вже не було безпечної дистанції.