Раді Вас бачити!

Олеся вже третій раз поспіль відправляла кулю в жолоб, коли за спиною раптом залунав спокійний голос:

— Техніка не та.

Вона різко обернулась. Ярослав стояв у двох кроках, тримаючи в руках склянку з чимось темним. Без піджака, у простому темному светрі, він виглядав молодшим і якось небезпечніше, ніж у ректорському кабінеті.

Навколо миттєво стало тихіше. Віка витріщилась. Данило, який якраз готувався до свого кидка, повільно опустив кулю.

Олеся випросталась.

— Я не просила поради.

— Знаю. — Він зробив ковток. — Але дивитись на це вже боляче.

Кілька людей тихо пирхнули. Данило зробив крок ближче.

— Ярославе Володимировичу, ви теж граєте?

— Іноді.

Олеся відчула, як піднімається знайома вперта хвиля. Можливо, через вчорашній майже-поцілунок. Можливо, через те, як він весь вечір дивився на неї з Данилом. А можливо, просто набридло бути тією, яка завжди тікає.

Вона подивилась йому прямо в очі.

— Тоді чому б не показати, як треба?

Ярослав повільно підняв брови.

— Викликаєш мене на гру?

— А що? Ректор боїться програти студентці?

Повисла коротка тиша. Потім хтось з їхньої компанії тихо свистнув. Віка прошепотіла «Олесь, ти що твориш?», але Олеся вже не слухала.

Ярослав поставив склянку на високий столик і закотив рукави светра до ліктів. Татуювання на передпліччях одразу стали помітнішими.

— Добре. Одна гра. На що граємо?

Олеся не очікувала, що він погодиться так швидко. На мить розгубилась.

— На… просто так. Для інтересу.

— Нудно. — Він ледь помітно усміхнувся краєм губ. — Якщо я виграю — ти більше не будеш кидати на мене ті свої погляди через весь зал. Якщо виграєш ти…

Він замовк, дивлячись прямо на неї.

— Що?

— Тоді я виконаю одне твоє бажання. У розумних межах.

Олеся відчула, як щоки починають горіти. Навколо вже зібралось більше людей. Данило стояв зі схрещеними руками і явно був незадоволений.

— Домовились, — сказала вона швидше, ніж встигла подумати.

Ярослав кивнув і підійшов до стійки з кулями. Вибрав свою — важчу, чорну. Олеся взяла ту, якою грала до цього. Руки трохи тремтіли.

Перший кидок був його. Куля пішла рівно, збила вісім кеглів. Другий добив решту. Страйк. Хтось охнув.

Олеся стиснула зуби і вийшла на доріжку. Згадала, як Данило показував рух, спробувала повторити. Куля пішла краще, ніж раніше, але все одно залишила дві кеглі. Другим кидком вона їх збила.

— Непогано, — коротко сказав Ярослав.

Далі гра йшла напружено. Він грав спокійно, майже ліниво, але точно. Олеся — злісно і вперто. Кілька разів у неї навіть виходило вибити більше, ніж вона очікувала. Кожного разу, коли вона підходила до лінії, відчувала його погляд на спині. Важкий. Уважний. Такий, від якого пальці ставали вологими.

За столиками вже ніхто особливо не грав у свої ігри. Усі дивились на їхню доріжку. Віка кусала губи. Данило мовчки пив щось з пляшки.

Останній фрейм. Рахунок був майже рівний — Ярослав випереджав лише на кілька очок. Він підійшов до лінії, кинув — дев’ять кеглів. Другим кидком добив останню.

Тепер черга Олесі. Їй треба було страйк, щоб вирвати перемогу. Або хоча б дев’ять, щоб зрівняти.

Вона взяла кулю. Відчула, як Ярослав став трохи збоку і просто дивиться. Не підказує. Не коментує. Чекає.

Олеся розбіглась і кинула.

Куля пішла рівно по центру. Удар. Усі десять кеглів розлетілись з гучним тріском.

Кілька секунд стояла тиша. Потім Віка закричала першою. Хтось заплескав. Олеся стояла на доріжці і не вірила своїм очам.

Ярослав повільно підійшов. Усміхався — справді, не тією холодною ректорською усмішкою.

— Страйк. Вітаю.

— Я… виграла?

— Виграла. — Він простягнув руку. — Тож тепер твоє бажання.

Олеся подивилась на його долоню. Потім на обличчя. Навколо все ще було повно людей. Данило дивився з темним виразом.

Вона потисла його руку. Дотик вийшов коротким, але від нього по руках розлилось тепло.

— Бажання я скажу пізніше, — тихо мовила вона. — Коли буде менше свідків.

Ярослав ледь помітно кивнув. Пальці ще на мить затрималися на її долоні, перш ніж відпустити.

— Добре. Я почекаю.

Він взяв свою склянку і відійшов назад до бару, ніби між ними щойно не відбулось нічого важливого. А Олеся залишилась стояти серед загального шуму і розуміла лише одне:

Вона щойно виграла не тільки гру.

Вона виграла право попросити в нього те, чого сама ще боялась навіть проговорити вголос.