Раді Вас бачити!

Ідея з боулінгом знову виникла в чаті курсу — хтось скинув адресу, хтось одразу написав «збираємось після шостої». Віка навіть не питала Олесю. Просто сказала:

— Їдеш. І без розмов. Після всього, що відбувається, тобі треба хоч трохи розвітритись.

Олеся довго відмовлялась, але в результаті все одно опинилась у компанії з п’ятнадцятьма людьми в боулінг-клубі. Світло мигало різнокольоровими плямами, музика грала голосно, пахло взуттям для оренди і попкорном. Вони зайняли дві сусідні доріжки.

Данило, звісно, був. Разом із Максом, Аліною і Кірою. Він одразу помахав Олесі рукою і крикнув через шум:

— Гончар! Переходиш до нас у команду?

— Ні, — коротко відповіла вона і сіла якомога далі.

Гра йшла галасливо. Хтось вибивав страйки, хтось постійно кидав у жолоб під загальний регіт. Олеся грала погано і особливо не старалась. Їй хотілось просто пересидіти вечір і піти.

Минуло хвилин сорок, коли біля барної стійки раптом з’явився він.

Ярослав стояв у темному светрі й джинсах, без краватки, і розмовляв з кимось із молодших викладачів. Виглядав так, ніби справді просто зайшов відпочити. Але Олеся одразу зрозуміла: випадковістю тут навіть не пахло.

Віка тихо свистнула їй у вухо:

— Він і сюди добрався. Серйозно?

— Може, справді випадково.

— Після вчорашньої сцени на сходах? Не сміши.

Олеся навмисне не дивилась у його бік. Але тілом відчувала: він уже її помітив. І бачить, що Данило знову крутиться поруч.

Через кілька хвилин Данило підійшов ближче, тримаючи кулю.

— Твій кидок. Давай підстрахую.

— Не треба.

— Та ну. Минулого разу ж допомагав.

Він став занадто близько, майже впритул. Олеся напружилась. І саме в цей момент краєм ока побачила, як Ярослав відставив склянку і повільно пішов у їхній бік.

Він підійшов спокійно, з руками в кишенях.

— Романов. Знову вчиш грати?

Данило обернувся. Усмішка стала трохи напруженішою.

— Ярославе Володимировичу. Не очікували вас у боулінгу.

— Іноді теж треба розім’ятись. — Ярослав глянув на Олесю. — Гончар, у вас щось з технікою?

— Ні. Все нормально.

— Тоді, можливо, Романов дозволить вам кинути самій.

Фраза прозвучала м’яко, але Данило явно почув підтекст. Він повільно відступив на крок, підняв руки і широко усміхнувся.

— Звісно. Не буду заважати.

Ярослав кивнув і залишився стояти поруч — не нав’язливо, але достатньо близько, щоб усі бачили. Олеся взяла кулю. Руки трохи тремтіли. Вона кинула гірше, ніж могла б. Кеглі майже не зсунулись.

Хтось з компанії тихо засміявся. Ярослав лише спокійно сказав:

— Ще раз. Не поспішай.

Олеся кинула вдруге. Цього разу вийшло краще. Вона обернулась. Ярослав дивився на неї коротко, майже професійно, але в очах було щось зовсім інше.

— Краще, — лише сказав він і відійшов назад до бару.

Данило весь цей час мовчки стояв збоку. Коли Ярослав пішов, він тихо, тільки для Олесі, кинув:

— Він що, тепер твій охоронець?

Олеся навіть не удостоїла його відповіддю. Просто сіла на своє місце і більше не підходила до доріжки.

Віка нахилилась до неї.

— Ти бачила його обличчя? Коли Романов до тебе поліз. Мені здалося, що зараз буде продовження вчорашньої сцени.

Олеся мовчала. Вона бачила. І відчувала. Ярослав більше не грав у повну байдужість. Навіть тут, серед студентів і шуму, він прийшов і показав: близько до неї чужим краще не підходити.

А це вже було набагато небезпечніше за будь-які таємні правила.