Раді Вас бачити!

Ярослав сидів у кабінеті вже майже годину після того, як університет спорожнів.

Коридори за дверима давно стихли. Ще кілька годин тому тут лунали голоси студентів, грюкали двері аудиторій, хтось біг сходами, запізнюючись на пару, а викладачі поспішали до своїх кабінетів із папками й ноутбуками в руках.

Тепер залишився тільки глухий шум системи опалення та зрідка — звук автомобіля за вікном.

Ярослав сидів нерухомо.

На екрані телефону досі світилося те саме фото.

Темне. Зернисте. Зроблене здалеку.

Але достатньо чітке.

Його машина.

Його профіль.

Олеся.

І момент, коли він нахилився до неї.

Їхній поцілунок.

Ярослав збільшив фотографію.

Потім зменшив.

Знову збільшив.

Ніби від цього могло щось змінитися.

Ніби якщо дивитися достатньо довго, він побачить у темряві обличчя того, хто тримав телефон у руках.

Але там була лише чорна пляма за склом.

Невідомий.

Невидимий.

Той, хто вже знав про них більше, ніж мав знати.

Повідомлення прийшло о 23:17.

З невідомого номера.

«Ректор і першокурсниця. Гарна історія для студентських чатів. І не тільки. Якщо не хочете, щоб фото пішло далі — чекайте на інструкції.»

Ярослав перечитав його ще раз.

Потім ще.

Пальці самі стиснули телефон.

Перша думка була проста.

Знайти.

Будь-якою ціною.

Знайти того, хто це зробив, витягнути з нього ім'я, забрати фотографію, знищити докази.

А якщо не захоче говорити — змусити.

Ярослав навіть підвівся з крісла.

Зробив кілька кроків кабінетом.

Потім зупинився біля вікна.

Вдихнув.

Повільно видихнув.

— Спокійно...

Він сказав це вголос, хоча в кабінеті не було нікого.

Паніка — найгірше, що він міг зараз собі дозволити.

Він повернувся до столу.

Сів.

Відкрив ноутбук.

Перше, що перевірив, — службову пошту.

Нічого.

Потім університетські чати.

Тиша.

Він написав одному зі своїх людей коротке повідомлення з проханням непомітно перевірити студентські групи. Не пояснював причини. Не хотів, щоб про фотографію знало більше людей, ніж необхідно.

За кілька хвилин отримав відповідь.

Поки нічого.

Ярослав відкинувся на спинку крісла.

Значить, фото ще не розіслали.

Поки що.

Це була єдина хороша новина.

І водночас найгірша.

Бо той, хто стояв за повідомленням, не поспішав.

Він чекав.

А людина, яка чекає, зазвичай уже має план.

Ярослав узяв телефон і знову відкрив фотографію.

Його машина була припаркована біля будинку.

Він пам'ятав той вечір.

Пам'ятав, як Олеся нервувала.

Пам'ятав її очі.

Пам'ятав, як сам переконував себе, що їм потрібно зупинитися.

А потім не зупинився.

Тепер один знімок міг перекреслити все.

Його посаду.

Її навчання.

Її репутацію.

Її життя в університеті.

Ярослав потер скроні.

Найбільше його лякало навіть не те, що фотографія стане відомою.

А те, що удар припаде на Олесю.

Він був ректором.

До нього могли прийти з вимогами, звинуваченнями, погрозами.

Він витримає.

Але вона?

Першокурсниця.

Дівчина, яка й без того постійно почувалася чужою серед цих стін.

Дівчина, яку достатньо було один раз побачити поруч із ним, щоб хтось почав вигадувати історії.

А якщо фото потрапить у студентські чати?

Він уже знав, що станеться.

Спочатку — один скрін.

Потім десять.

Потім десятки повідомлень.

«Ви бачили?»

«Це ж ректор?»

«А це не та дівчина з першого курсу?»

«Вона спить із ним за оцінки».

«Точно через нього отримує привілеї».

Плітки завжди ростуть швидше за правду.

А правда тут була ще небезпечнішою.

Вони справді цілувалися.

І між ними справді було те, чого не мало бути.

Ярослав заплющив очі.

— Чорт...

Телефон завібрував.

Він одразу розплющив очі.

Нове повідомлення.

Той самий номер.

«Не намагайтеся шукати. Просто чекайте. Скоро напишемо, чого хочемо.»

Ярослав перечитав текст.

Цього разу в ньому не було страху.

Лише лють.

Холодна.

Зібрана.

Він стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці.

Хтось стежив за ним.

Хтось знав, де він був.

Хтось знав про Олесю.

І, що найгірше, ця людина була впевнена, що Ярослав зробить саме те, чого від нього хочуть.

Але з цим він погоджуватися не збирався.

Він поклав телефон на стіл.

Відкрив журнал дзвінків.

Номер був прихований.

Спроба передзвонити закінчилася нічим.

Ярослав набрав інший номер.

— Мені потрібно дещо перевірити.

На тому кінці відповіли не одразу.

— Що саме?

— Номер телефону. І фотографію.

— Це може зайняти час.

— У мене його немає.

Коротка пауза.

— Зрозумів.

Ярослав завершив дзвінок.

Після цього кілька секунд просто дивився перед собою.

Його погляд упав на шухляду.

Ту саму.

Він повільно відкрив її.

Дістав зім'ятий аркуш паперу.

Той самий готельний аркуш.

Кілька коротких слів, які він уже стільки разів перечитував.

«Не шукай».

Ярослав провів великим пальцем по краю паперу.

Тоді це здавалося дивною погрозою.

Тепер усе починало складатися.

Хтось не просто попереджав його.

Хтось грав із ним.

Анонімне повідомлення.

Фотографія.

Готельний аркуш.

«Не шукай».

Можливо, між усім цим існував зв'язок.

Ярослав повільно підвів голову.

І раптом у нього з'явилося неприємне відчуття.

Наче він дивиться не на окремі випадковості.

А на шматки однієї великої картини.

Він узяв ручку й відкрив чистий аркуш.

Написав:

1. Фото.

Нижче:

2. Готельний аркуш.

Після короткої паузи:

3. Невідомий номер.

Він подивився на список.

Четвертим пунктом хотілося написати «Олеся».

Але рука завмерла.

Бо саме вона могла бути не причиною всього цього.

А мішенню.

Ярослав відкинув ручку.

Телефон знову завібрував.

Він різко повернувся до нього.

Цього разу повідомлення було коротшим.

«Завтра. 14:00. Будьте самі.»

Без адреси.

Без пояснення.

Ярослав відчув, як напружилися плечі.

14:00.

Завтра.

Хтось призначив йому зустріч.

Не запитав.

Не запропонував.

Просто поставив перед фактом.

Він зробив скріншот повідомлення.

Зберіг фотографію окремо.

Потім видаляти нічого не став.

Навпаки — зробив резервну копію.

Якщо ця людина вирішила грати, Ярослав теж гратиме.

Тільки за своїми правилами.

Він узяв телефон і відкрив чат з Олесею.

Довго дивився на її ім'я.

Пальці зависли над клавіатурою.

Він хотів написати їй правду.

Хотів сказати, що фотографія вже є.

Що їм погрожують.

Що завтра хтось вимагає зустрічі.

Але врешті набрав лише:

«Ти в гуртожитку?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Так.»

За кілька секунд:

«Щось сталося?»

Ярослав заплющив очі.

Вона завжди відчувала, коли він щось приховує.

«Не виходь нікуди сьогодні.»

«Ярославе, ти мене лякаєш.»

Він довго дивився на ці слова.

Потім написав:

«Усе добре. Просто довірся мені.»

Він не знав, чи має право просити її про довіру.

Але зараз іншого вибору не було.

Через хвилину прийшло:

«Добре.»

Ярослав поклав телефон.

Підійшов до вікна.

Місто внизу жило своїм життям.

Світло фар ковзало мокрим асфальтом. Десь далеко проїхала машина. На сусідній вулиці миготіла вивіска цілодобового магазину.

Усе було звичайним.

Надто звичайним.

Ніхто на вулиці не знав, що в одному з кабінетів університету зараз вирішувалося майбутнє двох людей.

Ярослав дивився в темряву й думав лише про одне.

Хтось дуже добре вивчив його.

Знав, де він буває.

Знав, із ким зустрічається.

Знав, коли поруч немає свідків.

І знав, на що натиснути, щоб змусити його діяти.

Але той, хто стояв за всім цим, зробив одну помилку.

Він вирішив, що Ярослав боятиметься за свою посаду більше, ніж за Олесю.

А цього він не знав.

Ярослав повернувся до столу, взяв телефон і ще раз подивився на фотографію.

На мить у його погляді зникла холодна стриманість.

Залишився тільки чоловік, який розумів, що може втратити найдорожче.

— Я тебе не віддам, — тихо сказав він у порожній кабінет.

Потім вимкнув екран.

Зібрав речі.

Перед виходом ще раз озирнувся.

Темний кабінет.

Порожній університет.

Тиша.

Але тепер ця тиша вже не здавалася спокійною.

Вона була схожа на паузу перед ударом.

Ярослав зачинив двері й пішов коридором.

Він ще не знав, хто стоїть за анонімними повідомленнями.

Не знав, чого від нього вимагатимуть завтра.

Не знав, скільки людей уже втягнуто в цю гру.

Але одну річ він знав точно.

Якщо вони хотіли налякати його фотографією, то прорахувалися.

Тепер він не збирався чекати.

Він почне шукати.

Тихо.

Обережно.

І так, щоб той, хто спостерігає за ними, навіть не здогадався.

Бо гра, у яку вони грали, щойно стала набагато небезпечнішою.

І перший хід уже зробили не вони.