Раді Вас бачити!

Олеся вийшла з Вікою і ще двома дівчатами з їхнього поверху. Ніч була прохолодною, після задухи залу повітря здавалось майже крижаним. Вони вже дійшли майже до гуртожитку, коли Олеся раптом зупинилась.

— Я сумку забула. Там документи і ключі.

Віка застогнала.

— Серйозно? Зараз серед ночі назад?

— Сама збігаю. Ви йдіть. Я швидко.

— Одна?

— Там ще люди є. І охорона. Все нормально.

Віка подивилась скептично, але Олеся вже розвернулась. Їй самій не дуже хотілось повертатись, але залишати сумку в тому залі було ще гірше.

Коли вона підійшла назад до будівлі, музика вже грала тихіше. Біля входу стояло лише кілька курців. Олеся швидко пройшла всередину. У коридорі біля гардероба було напівтемряво і майже порожньо. Сумка лежала там, де вона її залишила — під стільцем.

Вона вже нахилилась, щоб підняти її, коли за спиною залунав знайомий низький голос.

— Гончар.

Олеся різко випросталась. Ярослав стояв у кількох кроках, тримаючи в руках свій піджак. Виглядав так, ніби теж уже збирався йти.

Вони залишились удвох у довгому напівтемному коридорі. Десь далеко ще долинала музика, але тут було тихо.

— Я… сумку забула, — тихо сказала вона.

— Бачу.

Він не рухався. Просто дивився. У цій тиші його погляд відчувався ще сильніше, ніж у залі. Олеся стиснула ремінець сумки і вже хотіла пройти повз, але він раптом заговорив знову.

— Ти навмисне?

Вона підняла очі.

— Що саме?

— Танцювала з ним. Прямо переді мною.

Голос був рівним, але під ним відчувалась напруга. Олеся відчула, як щось гаряче піднімається до горла.

— Я нікому нічого не винна. І танцювати можу з ким захочу.

Ярослав зробив крок ближче. Потім ще один. Тепер він стояв зовсім близько. Пахнув тим самим парфумом і ледь чутним алкоголем — мабуть, теж випив щось за вечір.

— Не грайся зі мною, Олеся.

— Я не граюся. Ти сам сказав тримати дистанцію. Я тримаю.

— Це не дистанція. Це провокація.

Вона тихо засміялась — коротко, нервово.

— А твої погляди весь вечір — це що? Професійна цікавість?

Ярослав різко видихнув. Його рука звелася, ніби він хотів торкнутися її обличчя, але в останню мить стиснулась у кулак.

— Я намагаюсь, — сказав він глухо. — Правда намагаюсь. Але коли бачу, як він кладе на тебе руки…

— То що? — тихо спитала вона. — Ревнуєш?

Слово повисло між ними важке і небезпечне. Ярослав дивився на неї довго. У напівтемряві його очі здавались майже чорними.

— Так, — нарешті видушив він. — Ревную. І сам від себе огидний через це.

Олеся завмерла. Вона не очікувала, що він скаже це вголос.

У коридорі стало ще тихіше. Десь ляснули двері, хтось засміявся на виході, але вони стояли один навпроти одного і не рухались.

— Тоді не дивись, — тихо сказала Олеся. — Якщо так важко — просто не дивись на мене.

Ярослав криво усміхнувся.

— Якби я міг.

Він ще секунду стояв близько. Потім різко відступив на крок, ніби фізично змусив себе збільшити відстань.

— Іди в гуртожиток. Зараз.

Олеся кивнула. Обійшла його, відчуваючи, як тремтять коліна. Біля дверей вона все ж обернулась.

— Ярославе.

Він підняв очі.

— Що?

Вона кілька секунд мовчала, підбираючи слова. Потім тихо сказала:

— Я теж не можу не дивитись.

І вийшла, не чекаючи відповіді.

За спиною залишився темний коридор і чоловік, який щойно вперше за весь цей час сказав правду вголос.