Ярослав повернувся майже через годину.

Олеся почула, як у замку повернувся ключ, і мимоволі підняла голову. Вона весь цей час сиділа за кухонним столом, хоча вже кілька разів ловила себе на думці, що треба було б піти у вітальню, прилягти, зробити чай. Та жодного разу не змогла змусити себе встати.

Вона просто чекала.

Двері відчинилися.

Ярослав зайшов у квартиру і на секунду завмер у передпокої. Виглядав він зовсім не так, як кілька годин тому.

Блідий.

Втомлений.

Мовчазний.

Він навіть не запитав, чи вона щось їла. Просто скинув піджак прямо на спинку крісла, послабив краватку й пройшов на кухню.

Олеся стежила за ним поглядом.

Ярослав відкрив холодильник, але одразу зачинив. Налив у склянку води, випив майже половину одним ковтком і тільки тоді поставив її на стіл.

Він не поспішав говорити.

— Розказуй, — тихо сказала Олеся.

Ярослав сів навпроти.

Поклав руки на стіл.

Кілька секунд просто дивився на свої пальці.

Олеся вже зрозуміла, що нічого доброго не почує.

— Мені сказали прямо, — нарешті промовив він. — Або я припиняю будь-які контакти з тобою і ця історія затихає. Або рада почне процедуру.

Він підняв очі.

— З усіма наслідками. Для мене. І для тебе.

Олеся відчула, як усередині все похололо.

Вона знала, що так буде.

Знала, що рано чи пізно фотографія, шантаж і плітки дійдуть до керівництва.

Але почути це вголос виявилося набагато страшніше.

— Тобто вибір: я або посада?

— Так.

Одне коротке слово.

Без виправдань.

Без спроб пом'якшити.

Олеся повільно відкинулася на спинку стільця.

— Що саме вони хочуть?

Ярослав стиснув щелепу.

— Щоб я зробив заяву.

— Яку?

— Що між нами нічого не було. Що фотографія — провокація. Що наші зустрічі мали виключно робочий характер.

Він замовк.

Олеся вже знала, що буде далі.

— І?

Ярослав важко видихнув.

— І що ти неправильно зрозуміла мою увагу.

На кілька секунд у кухні запала тиша.

Десь у сусідньому будинку грюкнули двері. На вулиці проїхала машина, її фари ковзнули по стіні кухні й зникли.

Олеся дивилася на Ярослава.

— Тобто виставити мене або дурною, або винною.

— Я не збираюся цього робити.

— А що ти збираєшся робити?

Голос здригнувся.

Вона одразу розсердилася на себе за цю слабкість і встала зі стільця.

— Сказати їм правду? Тоді нас обох знищать.

Ярослав нічого не відповів.

— Знову сказати, що нічого не було? — продовжила вона. — Тоді я залишуся тією, хто «сама себе надумала». Студенткою, яка нібито вирішила, що ректор звертає на неї особливу увагу. А потім ще й «підбивалася» до нього.

Вона нервово засміялася, але вийшло зовсім не весело.

— Чудова історія. Можна одразу готову публікацію для університетського чату.

— Олесю...

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я хочу почути, що ти збираєшся робити.

Ярослав підвівся.

— Я хочу тебе захистити.

— Від чого?

— Від усього цього.

— Ти не можеш захистити мене від усього.

Вона підійшла ближче.

— І точно не захистиш, якщо просто сховаєш.

Ярослав дивився на неї мовчки.

— Захист, — продовжила Олеся, — це не тоді, коли ти вирішуєш за мене, як краще збрехати.

— Я не хочу брехати.

— Але саме до цього тебе змушують.

Вона зупинилася за кілька кроків від нього.

— Я не дитина, Ярославе.

— Я знаю.

— Тоді перестань поводитися зі мною так, ніби я нічого не можу вирішувати сама.

Він провів рукою по волоссю.

— Ти не розумієш, чим це тобі загрожує.

— Тоді поясни.

— Відрахування.

Олеся завмерла.

— Плітки до кінця навчання. Викладачі можуть почати ставитися до тебе інакше. Можуть виникнути проблеми з рекомендаціями. Якщо захочеш перевестися в інший університет, це теж може вплинути.

— Може.

— А якщо вони вирішать зробити з тебе приклад?

— Може бути.

— А якщо почнуть копати твоє минуле?

— Ярославе...

— Я серйозно.

Він підійшов ближче.

— Я можу це пережити. У мене вже є ім'я, досвід, робота, зв'язки. Так, мене можуть звільнити. Можу втратити посаду. Можу роками відновлювати репутацію.

Він на мить замовк.

— Але ти тільки починаєш.

Олеся дивилася на нього, і в очах поступово з'являлися сльози.

Та вона не дозволила їм упасти.

— А я що?

Ярослав не відповів.

— Слабка? — запитала вона. — Не готова?

— Я цього не казав.

— Але думаєш.

— Ні.

— Думаєш.

Вона підняла підборіддя.

— Я приїхала сюди з однією валізою і фактично з нуля почала своє життя. Ти думаєш, я не знаю, що таке втрачати?

Ярослав мовчав.

— Я вже втратила сім'ю, яка мене не чекала. Я вже навчилася не розраховувати на людей, які обіцяють, що все буде добре.

Її голос став тихішим.

— Тому не кажи мені, що ти просто хочеш мене захистити.

Ярослав відвів погляд.

— Я не хочу тебе втратити.

Цього разу Олеся замовкла.

Він сказав це настільки тихо, що майже можна було подумати, ніби вона почула не слова, а власну думку.

— Ярославе...

— Я боюся.

Він усміхнувся без радості.

— Звучить смішно, правда? Ректор університету сидить на кухні й каже студентці, що йому страшно.

— Не смішно.

Олеся зробила крок до нього.

— Мені теж страшно.

Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного.

— Але я не дозволю, щоб через цей страх ти вирішив за нас обох.

Ярослав опустив очі.

— Тоді що ти пропонуєш?

— Я пропоную не вирішувати за мене.

Олеся підійшла впритул.

— Якщо будеш говорити з радою ще раз — не смій казати, що я «неправильно зрозуміла».

Він підняв на неї погляд.

— Не смій робити вигляд, що я наївна дівчинка, яка сама собі щось придумала.

Вона витерла щоку, навіть не помітивши, коли все-таки виступила сльоза.

— І не смій мене ховати, ніби мене соромно.

Ярослав заплющив очі.

Ці слова вдарили сильніше, ніж усе, що сьогодні говорили йому в наглядовій раді.

Бо саме це він і робив.

Не навмисно.

Не зі зла.

Він просто так сильно хотів уберегти її, що поступово почав вирішувати за неї.

Він відкрив очі.

— Добре.

Голос був хрипким.

— Не сховаю.

Олеся мовчала.

— І не виставлю винною.

Він зробив паузу.

— Але тоді ми обидва маємо бути готові до того, що буде далі. Бо легкого шляху вже немає.

— Я готова.

Вона сказала це майже одразу.

Ярослав навіть ледь усміхнувся.

— Ти завжди відповідаєш швидше, ніж думаєш.

— Бо якщо я почну думати, то злякаюся.

— Чесно.

— Дуже.

Олеся опустила очі на його руки.

— Питання лише в тому, чи готовий ти.

Він довго дивився на неї.

Потім зробив крок уперед.

Протягнув руку, обережно взяв її за зап'ястя і притягнув до себе.

Олеся навіть не опиралася.

Просто дозволила йому обійняти себе.

Ярослав тримав її міцно.

Так, ніби боявся, що варто послабити руки — і вона зникне.

Олеся відчула його подих біля скроні.

— Я вже обрав, — глухо сказав він їй у волосся.

Вона заплющила очі.

— Коли?

— Ще тієї ночі, коли зрозумів, що не можу тебе відпустити.

Він на мить замовк.

— Просто досі боявся визнати це до кінця.

Олеся вткнулася обличчям йому в плече.

Вперше за цей день вона дозволила собі просто видихнути.

Ненадовго.

Бо телефон Ярослава, який залишився на кухонному столі, раптом завібрував.

Він не одразу звернув увагу.

Потім ще раз.

Ярослав відпустив Олесю і взяв телефон.

На екрані було повідомлення з невідомого номера.

«Ви вже зробили свій вибір?»

Олеся прочитала через його плече.

Ярослав не відповів.

Через кілька секунд прийшло друге повідомлення.

«Тоді завтра о 14:00 ми зробимо наступний крок.»

Він стиснув телефон.

Олеся подивилася на нього.

— Вони знають, що ми говоримо.

— Схоже на те.

Він заблокував екран.

— Але тепер я точно не дозволю їм вирішувати за нас.

Олеся кивнула.

Вони ще не знали, як саме викрутяться.

Не знали, чи вдасться зберегти його посаду.

Не знали, що станеться з її навчанням.

І тим більше не знали, хто стоїть за всією цією грою.

Але принаймні тепер Ярослав більше не намагався сховати її за своєю спиною.

Вони стояли поруч.

І якщо завтра доведеться падати — падатимуть обоє.

Та Олеся вже знала одне.

Вона більше не дозволить нікому вирішувати, ким їй бути.

Навіть якщо це буде людина, яку вона любить найбільше.