Раді Вас бачити!

Олеся майже вибігла з актової зали. Віка щось голосно питала, Соня турботливо торкалась руки, Марина йшла мовчки, але все одно дивилась з оцінкою. Олеся лише трясла головою.

— Мені треба повітря.

Вона вийшла у двір і зупинилась біля дальнього дерева, де майже нікого не було. Руки тремтіли. Вона стиснула пальці в кулаки, потім розтиснула, потім знову стиснула. Серце колотилось так, ніби вона бігла кілька кілометрів.

Він її бачив.

Точно бачив.

І вона бачила його.

Той погляд через пів зали тривав лише секунду, але Олесі здалося, що він тривав вічність. Він дивився так, ніби торкався. Ніби його руки знову лежали на її талії, ніби пальці знову ковзали по шкірі під футболкою, ніби гарячий подих знову обпікав шию.

Вона заплющила очі і відкинулась потилицею на стовбур дерева. Перед очима все одно стояв він. Темний костюм. Розстібнута сорочка. Татуювання, які вона цілувала тієї ночі. І очі — важкі, голодні, злі від того, що вона тут.

«Не шукай», — написала вона.

А він усе одно знайшов.

Поглядом.

Віка наздогнала першою.

— Олесь, ти мене лякаєш. Що сталося? Ти біла як стіна.

— Нічого. Просто задушно було.

— Брешеш. Ти з моменту, як ректор заговорив, виглядаєш так, ніби бачила привида.

Олеся різко відкрила очі.

— Не зараз, Вік. Будь ласка.

Віка підняла руки і відступила на крок. Соня тихо простягнула пляшку води. Олеся взяла, але пити не стала. Просто тримала холодний пластик у долонях, намагаючись заземлитись.

Вони ще кілька хвилин постоїли мовчки. Потім Марина глянула на годинник.

— Нам треба на організаційні збори групи. Якщо не прийдемо — куратор вже буде незадоволений.

Олеся кивнула. Ноги несли її автоматично. Вона йшла коридором, дивилась під ноги і молилась лише про одне: щоб більше його не зустріти. Хоча б сьогодні.

Вони вже підходили до потрібної аудиторії, коли за спиною раптом залунав знайомий низький голос.

— Ірино Сергіївно, передайте, будь ласка, списки першокурсників філологічного мені на стіл до кінця дня.

Олеся завмерла так різко, що Віка ледь на неї не налетівла.

Цей голос.

Той самий.

Який шепотів їй в темряві «все добре?».

Який стогнав їй у шию.

Який вранці спокійно сказав «не закохуйся».

Вона повільно, проти волі, обернулась.

Ярослав стояв за десять метрів, розмовляючи з деканом. Він ще не дивився в її бік. Але Олеся вже відчувала його присутність усім тілом. Шкіра покрилась мурашками. Груди стиснуло. Між ніг раптом стало гаряче і важко — так, ніби його руки знову там, де були тієї ночі.

Він закінчив розмову, кивнув Ірині Сергіївні і підняв очі.

Їхні погляди зіткнулись.

І Олеся зрозуміла, що таке — коли дивляться як трахають.

Він не посміхався. Не кивав. Просто дивився. Важко. Повільно. Так, ніби прямо зараз уявно стягує з неї одяг. Ніби пам’ятає, як вона виглядала під ним розпластана, з розпущеним волоссям і червоними слідами на шиї. Ніби хоче повторити. Тут і зараз. При всіх.

Олеся не могла відвести очі. Повітря між ними ніби згустилось. Вона відчувала цей погляд на губах, на грудях, нижче — там, де ще досі тягнуло після тієї ночі. Кожен його рух очима був як дотик. Повільний. Навмисний. Брудно-ніжний.

Віка тихенько свистнула їй у вухо:

— Він на тебе так дивиться, ніби…

— Замовчи, — видушила з себе Олеся.

Ярослав зробив один крок у їхній бік. Лише один. Але Олесі здалося, що він уже стоїть впритул. Вона бачила, як напружилась його щелепа. Як стиснулись пальці. Як під сорочкою ледь помітно рухнулися м’язи грудей.

Він пам’ятав.

Так само, як і вона.

На мить їй захотілось розвернутись і тікати. А наступної — зробити крок назустріч. Просто щоб перевірити, чи він справді такий твердий під цією ідеальною ректорською маскою, як тоді в готелі.

Ярослав першим розірвав погляд. Повільно. Ніби неохоче. Потім коротко кивнув Ірині Сергіївні і розвернувся до сходів, що вели на верхні поверхи. Йшов рівно, спокійно, як і належить ректору. Тільки Олеся бачила, як сильно були стиснуті його кулаки.

Вона видохнула лише тоді, коли він зник за поворотом.

Ноги стали ватними. Щоки горіли. А між стегон все ще пульсувало — від одного лише погляду.

Віка трясла її за плече.

— Олесь. Олесю. Ти мене чуєш? Що це щойно було?

Олеся повільно повернула голову. Голос вийшов хрипким.

— Нічого. Просто… новий ректор виглядає строго.

Віка прищурилась.

— Строго? Він дивився на тебе так, ніби хотів зжерти прямо в коридорі.

Олеся не відповіла. Лише міцніше стиснула ремінь сумки і першою зайшла в аудиторію.

Вона сіла на останній парті біля вікна, поклала руки на стіл і зрозуміла просту річ:

Погляди цього чоловіка тепер відчувались як секс.

Як дотики.

Як обіцянка того, що вони обидва клялись собі ніколи більше не повторювати.

І найгірше — вона вже хотіла, щоб він подивився ще раз.