Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Олеся приїхала в університет з червоними щоками і відчуттям, ніби все ще носить на собі його запах. Хустку зав’язала вище. Віка одразу все помітила.
— Ти де ночувала?
— У подруги, — швидко відповіла Олеся.
— У якої подруги? У нас у місті в тебе тільки ми.
Олеся лише знизала плечима і швидше пішла до аудиторії. Весь ранок вона ловила себе на тому, що посміхається без причини. У голові все ще звучали його слова: «Я тебе кохаю». І її власна відповідь.
На перерві вона написала йому:
«Доїхала. Все нормально.»
Відповідь прийшла швидко:
«Добре. Після пар буду біля старого корпусу. Якщо зможеш.»
Олеся кілька секунд дивилась на повідомлення. Потім набрала:
«Зможу.»
І вперше не відчула страху, відправляючи це.
День тягнувся дивно. З одного боку — звичайні пари, конспекти, голоси викладачів. З іншого — постійне відчуття, що між нею і Ярославом тепер є щось назване. Не таємниця. Не зрив. А «ми».
Після останньої пари вона справді пішла до старого корпусу. Ярослав стояв біля машини в темному пальто. Коли побачив її, лише коротко кивнув і відкрив пасажирські двері. Олеся сіла. Вони поїхали мовчки кілька кварталів, поки він не звернув у тиху вуличку.
— Як ти? — спитав він, вимкнувши двигун.
— Нормально. — Олеся посміхнулась. — Дивно. Але добре.
Ярослав простягнув руку і торкнувся її пальців.
— Я сьогодні весь день ловив себе на думці, що вперше за довгий час думаю не «як це приховати», а «коли я її знову побачу».
Олеся стиснула його долоню.
— Я теж. І… мені вже не хочеться називати нас випадковістю.
Він повернув голову. Усміхнувся краєм губ — тією рідкісною усмішкою, яку вона вже встигла полюбити.
— Тоді не називай. Ми — це ми. Поки що таємно. Але ми.
Олеся кивнула. Слово «ми» лягло між ними важко і тепло одночасно.
Вони ще деякий час сиділи в машині. Говорили вже спокійніше — про те, як краще зустрічатись далі, про те, що вона може іноді залишатись у нього, якщо Віка не буде надто розпитувати, про те, що він спробує менше влаштовувати сцен при свідках.
— Але якщо Романов знову полізе… — почав Ярослав.
— Тоді я сама йому скажу. Жорсткіше. — Олеся подивилась прямо. — Ти не один у цих стосунках. І захищати мене теж можу я.
Він довго дивився на неї. Потім коротко кивнув.
— Добре. Спробуємо так.
Перед тим як вона вийшла, Ярослав притягнув її ближче і коротко, але глибоко поцілував.
— Напиши, як дойдеш.
— Обов’язково.
Олеся йшла до гуртожитку і вперше за весь цей час не відчувала, що несе на плечах важку таємницю. Було страшно. Було небезпечно. Але вперше між ними з’явилось слово «ми».
І воно вже не звучало як помилка.
