Раді Вас бачити!

Олеся стояла біля стіни з недопитою водою в руках і намагалась зробити вигляд, що її тут немає. Музика била в груди, хтось уже танцював посеред залу, сміх і голоси змішувались у суцільний шум. Данило все ще стояв поруч і щось говорив, але вона майже не чула змісту.

Бо біля входу був він.

Ярослав стояв у темному піджаку поверх білої сорочки і розмовляв з кимось із кураторів. Виглядав так, ніби заглянув на п’ять хвилин і вже збирався йти. Але саме в ту мить, коли Олеся на нього подивилась, він підняв очі.

Їхні погляди зустрілися через весь зал.

Олеся відчула, як усе всередині різко стиснулось. Погляд був короткий, але важкий. Він побачив і її, і Данила поруч. Щелепа Ярослава ледь помітно напружилась. Потім він повільно відвів очі, щось сказав своєму співрозмовнику і зробив крок глибше в зал.

Віка тихо свистнула їй майже в вухо:

— Ректор на студентській вечірці. Це вже цікаво.

— Може, просто перевіряє, — тихо відповіла Олеся, хоча сама в це не вірила.

Данило помітив, куди вона дивиться.

— Щось не так?

— Ні. Все нормально.

Він простежив за її поглядом і хмикнув.

— А, новий ректор. Кажуть, строгий. Не любить, коли студенти занадто гучно відпочивають.

Олеся лише кивнула. Їй хотілось, щоб Данило відійшов. Хоч на метр. Хоч на два. Бо Ярослав уже йшов у їхній бік — не прямо, а ніби випадково, обходячи групки людей. Але напрямок був зрозумілий.

Віка стиснула їй лікоть.

— Він іде сюди.

— Бачу.

Ярослав зупинився за кілька кроків. Погляд спочатку ковзнув по Данилу, потім зупинився на Олесі. Зовні — повний спокій. Ніякої емоції. Тільки очі були темніші, ніж зазвичай.

— Добрий вечір, — сказав він рівним голосом. — Романов. І… Гончар, якщо не помиляюсь.

Олеся ковтнула.

— Так. Добрий вечір, Ярославе Володимировичу.

Данило одразу випростався і навіть трохи посміхнувся тією своєю впевненою посмішкою.

— Ярославе Володимировичу. Не очікували вас сьогодні побачити.

— Я теж не планував затримуватись. — Ярослав коротко кивнув. — Просто вирішив перевірити, як проходить захід. Щоб не було зайвих… ексцесів.

Слова прозвучали нейтрально, але Олеся відчула підтекст. Данило теж, здається, відчув — усмішка стала трохи напруженішою.

— Усе спокійно. Як бачите.

— Радий це чути. — Ярослав знову глянув на Олесю. Цього разу довше. — Ви тут уперше на такому заході?

— Так, — відповіла вона тихо.

— Тоді будьте обережні. Іноді веселощі закінчуються швидше, ніж починаються.

Він сказав це спокійно, майже по-батьківськи. Але Олеся побачила, як стиснулись його пальці на краю піджака. І як його погляд на мить опустився нижче — на її шию, на ключиці, на чорну футболку.

Данило раптом поклав руку їй на плече.

— Не хвилюйтесь, Ярославе Володимировичу. Я пригляну.

Олеся відчула, як Ярослав зафіксував цей жест. Погляд став гострішим. На секунду між двома чоловіками повисла тиша, важча за музику.

— Не сумніваюсь, — лише сказав Ярослав. Потім кивнув їм обом. — Гарного вечора.

І пішов далі вглиб залу, ніби справді просто перевіряв порядок.

Олеся видихнула тільки тоді, коли він зник за танцюючими. Плече, де лежала рука Данила, раптом стало некомфортно гарячим. Вона обережно скинула її.

— Ти чого?

— Нічого. Просто не люблю, коли мене тримають.

Данило підняв брови, але промовчав. Віка вже тягнула Олесю ближче до себе.

— Ти бачила його обличчя? Коли Романов руку поклав? Мені здалося, що ректор зараз когось приб’є поглядом.

Олеся не відповіла. Вона все ще відчувала той короткий, важкий погляд на шкірі. Ніби він знову торкнувся її — тільки цього разу при всіх і з відстані кількох метрів.

Музика грала далі. Хтось сміявся. Данило знову щось говорив. А Олеся думала лише про одне:

Він теж прийшов.

І він знову її бачив.

З іншим.