Раді Вас бачити!

Вони лежали в темряві. Ярослав повільно гладив її спину, іноді цілував у маківку. Олеся лежала головою в нього на грудях і слухала рівне серцебиття. Після всього, що він розповів про своє дитинство, про батька, про контроль, у кімнаті повисла інша тиша — вже не напружена, а майже крихка.

— Тепер твоя черга, — тихо сказав він. — Якщо хочеш. Не обов’язково зараз.

Олеся кілька секунд мовчала. Пальці самі малювали невидимі кола на його ребрі. Потім тихо почала:

— У мене не було такого пекла, як у тебе. Мене не били. Батько взагалі рідко піднімав голос. Він просто… його не було. Працював до ночі, приходив, мовчки вечеряв і сідав перед телевізором. Мати завжди казала: «Не чіпай батька, він утомлений». А сама… сама була постійно незадоволена.

Вона зітхнула.

— Я з дитинства знала, що роблю все не так. То занадто голосна, то занадто тиха. То приношу погані оцінки, то занадто хороші — «випендрюєшся». То дружу не з тими, то взагалі сиджу вдома з книжками. Завжди був привід сказати, що я недостатня. Або зайва.

Ярослав мовчки слухав. Рука на її спині стала важчою, ніби він намагався захистити її навіть від спогадів.

— Коли я сказала, що хочу вступати в столицю, мати спочатку засміялась. Потім почала кричати. Казала, що я «занадто багато про себе думаю», що мені треба знайти нормальну роботу в нашому місті, вийти заміж за когось спокійного і не висовуватись. Батько сидів у кріслі і навіть не обернувся. Тільки сказав: «Роби що хочеш, тільки мене в це не втягуй».

Олеся гірко усміхнулась у його шкіру.

— Я довго терпіла. А потім просто зібрала валізу, коли вони обоє були на роботі. Поклала найнеобхідніше, документи, трохи грошей, які відкладала з репетиторства. І пішла. На вокзал. На перший потяг, який їхав хоч кудись подалі.

— Вони шукали тебе? — тихо спитав Ярослав.

— Мати подзвонила наступного дня. Сказала: «Ну і сиди там тепер». І скинула трубку. Батько написав смс через тиждень: «Грошей не проси». І все. — Вона ковтнула. — Іноді думаю, що вони навіть раділи. Менше приводів для сварок. Менше людини, яка завжди «не така».

Ярослав обережно перевернув її на спину і ліг збоку, щоб бачити обличчя. У темряві його очі все одно були добре видно.

— Ти не «не така». Ти просто хотіла свого життя. Це нормально. Це правильно.

— Легко казати, коли є куди повертатись. — Олеся відвела погляд. — А в мене немає. Якщо тут усе розвалиться — мені навіть їхати нікуди. Валіза, кілька речей і все. Тому я так чіпляюсь за цей університет. І… за тебе теж. Бо вперше за довгий час відчуваю, що хтось справді бачить мене. Не «проблемну дочку». Не «дівчину з маленького міста». Просто мене.

Ярослав провів пальцями по її щоці, заправив пасмо волосся за вухо.

— Я бачу. І не збираюся відвертатись. Навіть якщо все стане дуже погано.

— Ти не можеш цього обіцяти, — тихо заперечила вона.

— Можу. — Голос став твердішим. — Я вже достатньо разів намагався забути тебе. Не вийшло. Тепер навіть не пробую.

Олеся повернулась до нього ближче. Їхні лоби майже торкались.

— Я боюсь, що для тебе я просто спосіб нарешті відпустити контроль. А коли насититишся — знову закриєшся. І я залишусь ні з чим.

Ярослав різко видихнув.

— Ти не спосіб. Ти причина. І якщо вже на те пішло — я боюсь рівно того самого. Що ти прокинешся одного дня і зрозумієш, що вплуталась у щось занадто складне зі мною.

Вона похитала головою.

— Я вже вплуталась. І поки що не хочу виплутуватись.

Він коротко, глибоко поцілував її. Потім просто притиснув до себе. Олеся заплющила очі, слухаючи, як б’ється його серце під щокою.

— Розказуй мені ще щось, — тихо попросила вона через деякий час. — Не обов’язково погане. Просто щось своє. Щоб я знала тебе більше.

Ярослав кілька секунд думав.

— Коли мені було дев’ятнадцять, я працював на будівництві влітку. Щоб вистачило на гуртожиток і харчі. Одного разу майже впав з риштування. З того часу не люблю висоту. І ліфти без дзеркал. Тому в цьому будинку ліфт з дзеркалами. Я спеціально перевіряв, перш ніж купувати квартиру.

Олеся тихо пирхнула.

— Серйозно?

— Абсолютно серйозно. Можу показати договір купівлі-продажу з поміткою «обов’язкова наявність дзеркал у ліфті».

Вона засміялась уперше за весь вечір — тихо, але по-справжньому. Ярослав теж усміхнувся краєм губ і ще сильніше обійняв її.

Вони ще довго говорили. Уже простіше, уривками, з паузами. Про улюблену їжу в дитинстві. Про те, як вона мріяла стати письменницею і писала оповідання в зошитах, які потім рвала, бо боялась, що мати знайде. Про те, що він досі іноді прокидається серед ночі від звуків, схожих на п’яний крик, і йому треба кілька хвилин, щоб зрозуміти, де він.

Поступово розмови ставали тихішими. Паузи — довшими. Олеся вже майже засинала, коли тихо прошепотіла:

— Дякую, що розповів. І що вислухав. Мені… легше.

Ярослав поцілував її в маківку.

— Спи. Я нікуди не дінусь.

Вона заснула, притиснувшись до нього всім тілом. А Ярослав ще довго лежав з відкритими очима і думав про те, що вперше за багато років у його квартирі хтось спить не як випадковий гість.

А як людина, якій він уже встиг відкрити те, чого не казав навіть собі вголос.

І яка відкрила йому своє.

За вікном повільно сіріло.

А між ними стало ще на один секрет менше.