Раді Вас бачити!

Олеся прокинулась раніше за будильник. У кімнаті ще було напівтемряво, Віка тихо сопіла на сусідньому ліжку, Соня спала, відвернувшись до стіни. Олеся лежала і дивилась у стелю, відчуваючи, як тіло все ще пам’ятає вчорашнє.

«Я переспала з ним у машині. І не зупинилась. І він теж. А сьогодні треба йти в університет і робити вигляд, що я просто першокурсниця, яка вчора підписувала якісь папірці.»

Вона сіла, провела руками по обличчю і тихо встала. У дзеркалі побачила легкий слід на шиї — не синець, але помітний, якщо придивитись. Хустку довелось зав’язати вище, ніж зазвичай.

Університет зустрів звичним шумом. Олеся трималась ближче до Віки, навмисне сміялась над її жартами і намагалась не шукати поглядом темний костюм. Але серце все одно стискалось щоразу, коли на горизонті з’являлась висока фігура.

Перший раз вона побачила його біля розкладу. Ярослав стояв з кимось із адміністрації і спокійно щось пояснював. Коли їхні очі зустрілися, він лише коротко кивнув — офіційно, майже холодно — і одразу повернувся до розмови.

Олеся кивнула у відповідь і швидко пройшла далі.

«Ось і все. Ківок. Як до будь-якої студентки. А вчора ти стогнав мені в шию і казав, що це тільки початок.»

Віка пильно на неї подивилась.

— Ти сьогодні якась дивна.

— Не виспалась просто.

На парах Олеся майже не чула викладачів. У голові крутилось тільки вчорашнє: тісний салон, його руки на її стегнах, те, як він дивився знизу вгору, коли вона рухалась. І те, як після всього вони мовчки сиділи, поки стекла запотівали.

«Я хочу його знову. І мені страшно від цього хочу. Бо якщо хтось дізнається — мені кінець. А він… він може просто сказати, що це була помилка, і повернутись до свого кабінету.»

Близько третьої вони знову перетнулись у коридорі. Ярослав ішов назустріч. Олеся вже хотіла просто пройти, але він раптом зупинився.

— Гончар. Після пар зайдіть до ректорату. Треба підписати один документ.

Голос був робочий. Навіть трохи сухий. Але Олеся встигла помітити, як його погляд на мить ковзнув по її шиї.

— Добре.

Коли він пішов, Віка тихо свистнула.

— Знову до нього? Ти вже як на роботу туди ходиш.

Олеся лише знизала плечима і прискорила крок.

---

Ярослав закрив двері кабінету і сперся спиною на них. Кілька секунд просто дихав.

«Вона знову зав’язала хустку вище. Значить, слід залишився. Я сам його залишив. І тепер ходжу університетом і киваю їй, ніби вчора не трахав її в машині.»

Він підійшов до вікна і подивився вниз, на двір. Студенти снували між корпусами. Звичайний день. Тільки всередині в нього нічого звичайного вже не було.

«Я міг зупинитись. Ще в той момент, коли вона пересіла до мене на коліна. Міг сказати “ні” і відвезти її до гуртожитку. А замість цього зірвав з неї білизну і кінчив так глибоко, ніби хотів залишитись там назавжди.»

Ярослав провів рукою по обличчю. У голові все ще стояв її тихий стогін і те, як вона після всього просто сказала «знаю».

«Я закохуюсь. І це вже не питання. Питання лише в тому, скільки ще я зможу це ховати.»

Коли після пар у двері постукали, він уже знав, хто це.

Олеся увійшла, закрила двері і стала біля них. Виглядала спокійною. Тільки пальці трохи сильніше стискали ремінець сумки.

— Документ, — коротко сказав він і кивнув на стіл.

Вона підійшла, швидко розписалась. Їхні пальці знову зіткнулись. Цього разу жоден не відсмикнув руку одразу.

— Ти як? — тихо спитав він.

Олеся підняла очі.

— Нормально. А ти?

— Теж. — Пауза. — Майже.

Вона стояла близько. Занадто близько для кабінету ректора в робочий день. Ярослав бачив легкий слід на шиї, який хустка вже не повністю закривала. Йому захотілось торкнутися. Замість цього він лише тихо сказав:

— Пізніше поговоримо. Не тут.

Олеся кивнула і вийшла.

Ярослав ще довго стояв біля столу після того, як двері зачинилися. Потім відкрив верхню шухляду, де досі лежав той зім’ятий готельний аркуш, і ще раз подивився на нього.

«Назад дороги немає. А вперед — тільки ще гірше. Або ще краще. Залежно від того, чим усе закінчиться.»

---

Увечері в гуртожитку Віка сіла навпроти Олесі на ліжко.

— Слухай… а ви з ректором точно тільки документи підписуєте?

Олеся лежала на спині і дивилась у стелю.

— Вік, не треба.

— Я просто бачу, як ти на нього дивишся. І як він на тебе. Сьогодні в коридорі кілька людей це теж помітили. Кіра вже щось пише.

Олеся повільно сіла. Усередині все стиснулось.

«Почалось. Ще навіть доби не минуло, а вже хтось придивляється.»

Вона лягла назад і закрила очі. Перед очима знову спливла темна вулиця, запотілі стекла і його голос: «Це тільки початок».

А тепер з’явились чужі погляди.

І вони вже точно щось бачили.