Раді Вас бачити!

Олеся вже збиралась остаточно піти, коли Данило спіймав її біля самого виходу.

— Ти куди? Вечірка тільки розігналась.

— Я втомилась. Правда.

— Одна пісня, — він простягнув руку. — Просто одна. І більше не чіпатиму сьогодні. Чесне слово.

Олеся глянула на його долоню, потім назад у зал. Ярослав стояв там само, де вона його залишила. Дивився. Прямо. Не відводячи очей.

Саме тому вона раптом кивнула.

— Добре. Одну.

Данило усміхнувся ширше і повів її ближче до центру. Музика була не надто швидка — щось ритмічне, але достатньо спокійне, щоб можна було просто рухатись, а не стрибати. Він поклав одну руку їй на талію. Легко. Майже чемно. Другу тримав її долоню.

Олеся танцювала механічно. Дивилась кудись йому в плече, намагаючись не шукати поглядом темний піджак у натовпі. Але тіло все одно відчувало.

Ярослав не підходив. Не втручався. Просто спостерігав.

Вона це знала навіть не дивлячись. Відчувала його погляд на спині, на місці, де лежала рука Данила, на тому, як близько вони стояли. Кожен рух ніби проходив крізь цей погляд. Ставав важчим. Гарячішим.

Данило нахилився ближче до її вуха.

— Ти сьогодні якась особлива. Весь вечір нервуєш.

— Просто не люблю натовп.

— А мені здається, ти не люлиш, коли на тебе дивляться певні люди.

Олеся різко підняла очі. Данило лише усміхнувся краєм губ — надто розуміюче.

— Не вигадуй.

— Я нічого не вигадую. Просто бачу.

Він трохи сильніше стиснув її талію, притягуючи ближче. Олеся інстинктивно напружилась. І саме в цю секунду краєм ока побачила, як Ярослав зробив крок уперед. Лише один. Потім зупинився. Щелепа була стиснута так, що було видно навіть звідси.

Музика грала далі. Данило продовжував вести. Олеся намагалась тримати дистанцію, але він був наполегливий — не грубо, але впевнено. Його долоня ковзнула трохи вище по спині. Олеся швидко прибрала її вниз.

— Не треба.

— Добре, добре. Без рук. Просто танцюємо.

Вона кивнула і знову відвела погляд. Цього разу навмисне знайшла Ярослава. Він стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях, і дивився на них так, ніби ця сцена була особистою образою. Темні очі. Напружені плечі. Повна відсутність тієї офіційної маски, яку він завжди носив у коридорах.

Олеся відчула, як від цього погляду по тілу розливається дивне, зле тепло. Вона могла б відійти. Могла б зупинити танець. Але чомусь не зупинила. Лише дивилась у відповідь — прямо, майже з викликом.

Нехай бачить.

Нехай йому теж буде погано.

Пісня нарешті скінчилась. Данило відпустив її з очевидною неохотою.

— Ще одну?

— Ні. Я все. Справді.

Він зітхнув, але відступив.

— Тоді хоча б догуляю тебе до гуртожитку.

— Не треба. Я з Вікою.

Олеся швидко знайшла подругу поглядом і вже рушила до неї, коли краєм ока знову зловила Ярослава. Він усе ще дивився. Тільки тепер у його очах було щось темніше. Майже зле.

Віка одразу схопила її за руку.

— Ти що твориш? Танцювала з Романовим прямо під носом у ректора?

— Одна пісня. І все.

— Він дивився так, ніби зараз вийде на середину і рознесе тут усе. Ти бачила його обличчя?

Олеся бачила. І досі відчувала цей погляд на шкірі — гарячий, важкий, майже власницький.

— Пішли звідси, — тихо сказала вона. — Мені вже досить на сьогодні.

Вони вийшли на вулицю. Нічне повітря знову вдарило холодом. Олеся глибоко вдихнула і тільки зараз зрозуміла, як сильно стиснуті були її пальці.

Він спостерігав.

Увесь час.

І від цього чомусь було і страшно, і солодко одночасно.