Раді Вас бачити!

Олеся прокинулась від того, що хтось обережно гладив її по волоссю. Спочатку вона не зрозуміла, де знаходиться. Потім тіло нагадало — легке тягнуче відчуття між ніг, чужий запах на шкірі, важка рука на талії.

Вона відкрила очі. Ярослав лежав на боці, підперши голову рукою, і дивився на неї. У ранковому світлі, яке пробивалось крізь штори, він виглядав інакше — менш різко, трохи сонний, з легкою щетиною.

— Привіт, — тихо сказав він.

Олеся прочистила горло.

— Привіт.

Вона хотіла сісти, але він легко притримав її.

— Не поспішай. Ще рано.

На тумбочці лежали її телефон і його годинник. Олеся глянула на час — шоста сорок. Потяг о дев’ятій п’ятнадцять. Ще можна було не бігти.

Вони помовчали. Ярослав продовжував повільно гладити її плече кінчиками пальців. Олеся дивилась у стелю і намагалась зібрати думки докупи. Тіло приємно нило. У голові було дивно порожньо.

— Як ти? — нарешті спитав він.

Вона повернула голову.

— Нормально. Трохи… відчувається.

Він кивнув, ніби очікував саме такої відповіді.

— Болить?

— Ні. Просто нове відчуття.

Ярослав провів долонею по її боці, спустився до стегна і знову повернувся вгору. Жестовий, майже задумливий.

— Дякую, що сказала вчора, — тихо промовив він. — Що це був перший раз.

Олеся відчула, як щоки знову тепліють.

— А що, дуже було помітно?

— Ні. Просто добре, що попередила. Я б не хотів зробити тобі боляче сильніше, ніж треба.

Вона мовчала. Потім сіла, підтягнувши ковдру вище. Волосся збилось, очі ще були припухлі від сну. Ярослав теж піднявся і сів поруч, притулившись спиною до узголів’я.

Кілька хвилин вони просто сиділи. За вікном уже було сіро, дощ, здається, закінчився.

— Слухай, — почала Олеся, дивлячись перед собою. — Вчора було… добре. Правда. Але ми ж домовились.

Ярослав глянув на неї збоку.

— Про що саме?

— Що це просто одна ніч. Без прізвищ, без продовження. Без усього зайвого.

Він повільно кивнув.

— Так. Домовились.

Олеся ковтнула.

— Тож… не треба нічого ускладнювати. Я їду. Ти теж, мабуть, не залишаєшся в цьому місті надовго. Все логічно.

Ярослав мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Логічно.

Вона обернулась до нього. Він дивився спокійно, майже холодно. Тільки в очах щось ледь помітно сіпнулось.

— Ти ж не думаєш, що я зараз почну просити номер чи щось таке? — додала вона з кривою усмішкою, намагаючись розрядити повітря.

— Ні, — коротко відповів він. — Не думаю.

— Добре. Бо я не проситиму. І ти теж не пропонуй. Так простіше.

Ярослав відвів погляд до вікна.

— Простіше, — повторив він. — Так.

Олеся відчула дивний укол у грудях. Сама ж сказала. Сама ж наполягла. І все одно було трохи гірко.

Вона встала з ліжка, все ще закутана в ковдру, і пішла до ванної. У дзеркалі побачила себе — скуйовджене світле волосся, червоні сліди на шиї, припухлі губи. На стегнах кілька ледь помітних синців від його пальців. Вона швидко вмилась холодною водою, намагаючись привести думки до ладу.

Коли вийшла, Ярослав уже був одягнений у брюки і розстібнуту сорочку. Сидів на краю ліжка і зав’язував годинник на зап’ясті. Татуювання на грудях знову ховались під тканиною.

Олеся мовчки зібрала свій одяг. Червона футболка, рвані джинси, білизна. Одягалась спиною до нього, відчуваючи його погляд.

— Олеся, — раптом покликав він.

Вона обернулась, застібаючи джинси.

— М?

Ярослав дивився на неї серйозно.

— Не закохуйся.

Вона завмерла.

— Що?

— Не закохуйся, — повторив він спокійніше. — У випадкових чоловіків з однієї ночі. Це погана ідея.

Олеся тихо пирхнула, хоча всередині щось неприємно стиснулось.

— Не хвилюйся. Я не збираюсь. Ти теж не закохуйся в дівчат з валізою, які зникають вранці.

Він ледь помітно усміхнувся краєм губ.

— Добре. Тоді ми квити.

Вона кивнула і продовжила одягатись. Натягнула футболку, потім сіла на<{edge, щоб натягнути червоні кеди. Шнурки чомусь не хотіли зав’язуватись з першого разу.

Ярослав підвівся, підійшов і присів перед нею на одне коліно. Мовчки взяв її ногу і акуратно зав’язав шнурок. Потім другу. Олеся дивилась зверху на його темну маківку і відчувала, як горло знову стискається.

Коли він підняв очі, вона швидко відвела погляд.

— Дякую, — тихо сказала.

— Нема за що.

Він встав. Між ними знову повисла та сама ранкова тиша — уже не інтимна, а прощальна.

Олеся підійшла до валізи, перевірила, чи все на місці. Телефон, документи, зарядка. Все було.

— Мені треба їхати, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Потяг не чекатиме.

— Я відвезу.

— Не треба. Я візьму таксі.

Ярослав хмурився.

— Олеся. Я відвезу. Це не пропозиція руки і серця. Просто відвезу на вокзал.

Вона вагалась кілька секунд. Потім кивнула.

— Добре.

Вони вийшли з номера майже мовчки. У ліфті стояли поруч, але не торкались. У холі Ярослав віддав ключ-карту, а Олеся вже набирала на телефоні повідомлення Віці:

«Все ок. Їду на вокзал. Напишу, як сяду.»

На вулиці було свіжо після дощу. Ярослав відкрив їй двері машини, поклав валізу в багажник і сів за кермо. Їхали мовчки. Місто тільки прокидалось — рідкісні машини, хтось вигулював собак, з кіосків пахло свіжою випічкою.

Біля вокзалу він зупинився на стоянці для таксі. Вийняв валізу, поставив її на асфальт біля Олесіних ніг.

Вони стояли один навпроти одного. Люди вже поспішали з валізами і кавою в руках.

— Ну… — почала Олеся.

— Ну, — відгукнувся він.

Вона простягнула руку. Він потис її — коротко, ділово.

— Бувай, Ярославе. І… дякую за ніч.

— Бувай, Олесю. І не забувай: не закохуйся.

Вона криво усміхнулась.

— Ти теж.

Потім розвернулась, взяла валізу і пішла до входу на вокзал, не озираючись. Хоча дуже хотілось.

Ярослав стояв і дивився їй услід, пока вона не зникла за скляними дверима. Потім сів у машину, закрив обличчя долонями і довго сидів так, не заводячи двигун.

Обидва зробили вигляд, що це була просто випадковість.

Обидва знали, що збрехали.