Раді Вас бачити!

Олеся намагалась відійти подалі від Данила. Знайшла місце біля імпровізованого бару, де було трохи менше людей, і просто стояла зі стаканом води. Віка крутилась десь на танцполі, Соня вже встигла знайти тихіший куток з двома дівчатами з їхньої групи. Марина зникла ще раніше.

Вона навмисне не шукала його очима. Але тіло все одно відчувало.

Ярослав стояв ближче до протилежної стіни, розмовляв з кимось із викладачів, які теж заглянули «на хвилинку». Здавалось би — звичайна розмова. Але Олеся бачила, як його погляд раз у раз ковзає в її бік. Не прямо. Не нав’язливо. Просто перевіряє. Фіксує. Повертається.

І кожного разу, коли їхні очі зустрічались навіть на секунду, по спині бігли мурашки.

Він дивився так, ніби вони були самі в цьому залі. Ніби між ними знову була та готельна кімната, а не сотня студентів і гучна музика. Важко. Повільно. З тією самою напругою, яку вже неможливо було сховати за офіційним тоном.

Олеся відвернулась першою. Стиснула стакан сильніше. Прошепотіла собі під ніс:

— Не дивись так…

Але коли знову підняла очі — він усе ще дивився. Уже відкритіше. Ніби втомився робити вигляд, що йому байдуже.

Данило з’явився поруч раптово.

— Ти чого тут одна стоїш? Я думав, ти з подругами.

— Просто відпочиваю від шуму.

Він простежив за напрямком її погляду і тихо хмикнув.

— Ректор сьогодні якийсь занадто уважний. Чи мені здається?

Олеся знизала плечима.

— Може, просто слідкує, щоб ніхто не натворив дурниць.

— Ага. Особливо за тобою.

Вона кинула на нього різкий погляд.

— Не починай.

Данило лише підняв руки, ніби здається, але усмішка залишилась. Він став трохи ближче, ніж треба, і Олеся знову відчула на собі важкий погляд з іншого кінця залу. Ярослав уже не розмовляв. Просто стояв зі схрещеними на грудях руками і дивився прямо на них.

Олеся різко розвернулась до бару спиною, щоб не бачити. Але відчуття нікуди не ділось. Ніби його очі все одно ковзали по її плечах, по спині, по талії. Ніби він знову торкався — тільки поглядом.

Віка підбігла спітніла і щаслива.

— Олесь, ти чого тут сховалась? Пішли краще…

Вона затнулась на півслові, коли побачила, куди Олеся краєм ока все одно дивиться.

— Він знову на тебе п’ялиться.

— Не п’ялиться.

— Ще й як. І виглядає так, ніби зараз підійде і когось приб’є. Особливо Романова.

Олеся швидко випила воду і поставила порожній стакан.

— Мені вже досить. Я піду.

— Вже? Ми ж тільки…

— Я втомилась. Правда. Можеш залишитись.

Віка хотіла щось сказати, але Олеся вже йшла до виходу. Їй треба було повітря. І щоб цей погляд нарешті зник зі шкіри.

Біля дверей вона все ж обернулась. Ярослав усе ще стояв на тому ж місці. Їхні очі знову зустрілися. Цього разу довше. Він не кивнув. Не зробив жодного кроку. Просто дивився — темно, напружено, майже сердито.

Олеся першою відвела погляд і вийшла на вулицю.

Нічне повітря вдарило в обличчя холодом. Вона глибоко вдихнула і притулилась спиною до стіни будівлі. Руки все ще трохи тремтіли.

Він дивився так, ніби вона належала йому.

Навіть зараз.

Навіть при всіх.

Навіть коли сам же просив тримати дистанцію.

Олеся закрила очі і тихо, майже беззвучно повторила:

— Не дивись так…

Але десь глибоко всередині вже знала:

він і далі буде дивитись.

А вона — відчувати кожен такий погляд, ніби дотик.