Раді Вас бачити!

Ранок у гуртожитку почався з того, що Віка голосно стогнала, шукаючи зарядку, а Марина вже стояла біля дзеркала з плойкою в руках. Соня тихо сиділа на ліжку з підручником і робила якісь позначки олівцем.

Олеся протерла очі і сіла. Спина трохи нила після незвичного матраца, але спалось на диво непогано. Вперше за багато тижнів її ніхто не будив криком із кухні.

— Сьогодні ж лінійка, — нагадала Віка, нарешті знайшовши зарядку під ліжком. — Треба виглядати хоч трохи пристойно. Кажуть, новий ректор любить порядок.

Марина навіть не обернулась.

— Любить він чи ні — все одно всім буде байдуже через тиждень. Головне не потрапити під роздачу в перший день.

Олеся пішла в душ, поки всі зайняті. Вода виявилась теплою, напір був не такий страшний, як вона уявляла. Коли повернулась, Віка вже сиділа з чашкою кави і активно щось розказувала Соні.

— …і це ще не все. Тут є свої правила, розумієш? Неписані. Хто з ким дружить, хто кого наїжджає, кого краще не чіпати.

Олеся сіла на своє ліжко і почала витирати волосся рушником.

— І які саме правила?

Віка з радістю розвернулась до неї.

— Ну слухай. По-перше, є «золота компанія». Це місцеві мажори. Батьки у когось бізнес, у когось депутати, у когось просто грошей до фіга. Вони тусуються разом, сидять на кращих місцях у їдальні і на вечірках завжди в центрі.

Марина тихо хмикнула, розчісуючи волосся.

— Не такі вже вони й золоті. Просто голосні.

— Ага, голосні, — підхопила Віка. — Головний у них — Данило Романов. Красивий, це треба визнати. Спортивний, усміхається всім, але кажуть, що якщо перейдеш йому дорогу — буде погано. У нього батько щось серйозне в будівництві.

Олеся слухала краєм вуха, натягуючи чисту футболку.

— А ще є Макс, його найкращий друг, — продовжувала Віка. — Той тихіший, але завжди поруч. І дівчата: Аліна і Кіра. Аліна — це якась королева з каблуками по десять сантиметрів, звикла, що їй все дають. А Кіра… ну Кіра просто пліткарка номер один на курсі. Якщо щось трапилось — вона вже через годину все рознесе.

Соня тихо закрила підручник.

— Я читала в чаті першокурсників, що минулого року хтось посварився з цією компанією і потім дуже довго жалкував. Невідомо, правда чи ні.

Марина нарешті вимкнула плойку і обернулась.

— Правда. Батько одного хлопця мав проблеми через скаргу в деканат. Після цього всі швидко зрозуміли, з ким краще дружити, а з ким — ні.

Олеся повільно зав’язала волосся в низький хвіст.

— А нам, звичайним, що з того?

Віка знизала плечима.

— Нам — триматись подалі, якщо не хочемо зайвих проблем. Або навпаки — втертися в довіру. Але друге складніше. Вони своїх одразу пізнають.

Вони ще трохи поговорили, поки збирались. Олеся дізналась, що в університеті є кілька неофіційних зон: де курять, де можна спокійно посидіти між парами, де краще не з’являтись після дев’ятої вечора. Віка вже встигла все вивідати у старшокурсниць у чаті.

На лінійку вийшли вчотирьох. Двір університету вже заповнювався першокурсниками з папками і розгубленими обличчями. Хтось фотографувався біля головного корпусу, хтось шукав своїх одногрупників по списках.

Віка одразу помітила невелику групку біля сходів.

— О, дивіться. Он вони.

Олеся глянула. Хлопець високого зросту в білій сорочці з закоченими рукавами стояв у центрі і щось розказував, широко усміхаючись. Поруч — ще один, трохи нижчий, з навушниками на шиї. Дві дівчини в ідеально сидячому одязі сміялись над його словами. Навколо них уже зібралось кілька людей, які явно хотіли бути поміченими.

— Це Данило, — тихо пояснила Віка. — Той самий.

Олеся кивнула. Красивий — так. Але щось у його усмішці здалось їй занадто напрацьованим. Ніби він давно звик, що на нього дивляться.

Марина йшла поруч і майже не дивилась у той бік.

— Батько казав, що Романови останнім часом дуже активно «дружать» з університетом. Спонсорська допомога, ремонти, ось це все. Тому до Данила тут ставляться… обережно.

Соня лише стиснула папку з документами міцніше.

Вони знайшли місце ближче до середини натовпу. Сонце вже припікало, хтось розкривав парасольки, хтось просто терпів. Олеся стояла і слухала, як Віка продовжує напівголосно коментувати всіх підряд.

— А он та висока з рюкзаком — це староста минулорічного набору. Кажуть, вона знає всі розклади напам’ять. А ті двоє біля дерева постійно сидять у бібліотеці і майже не ходять на вечірки. Свої правила теж мають.

Олеся лише кивала. Інформації було багато. Занадто багато для першого дня. Але вона запам’ятовувала головне: тут є свої зірки, свої ізгої і свої негласні закони. І якщо хочеш спокійно прожити найближчі чотири роки — краще ці закони хоч трохи знати.

Раптом натовп загудів голосніше. З головного корпусу виходили викладачі. Хтось уже вмикав мікрофон на імпровізованій сцені біля сходів.

Віка штовхнула Олесю ліктем.

— Скоро твій новий ректор вийде. Кажуть, молодий і строгий. Подивимось, чи справді такий страшний.

Олеся глянула на сцену, нічого особливого не очікуючи. Просто ще одна офіційна особа, яка скаже кілька правильних слів і піде у свій кабінет.

Вона навіть не підозрювала, чий голос зараз почує.