Раді Вас бачити!

Ярослав піднявся сходами швидше, ніж планував. Кожен крок відлунював у порожньому сходовому прольоті. Він відчував, як серце все ще калатає десь у горлі — глухо, зло, непідконтрольно.

Вона тут.

Точно вона.

І вона його впізнала.

Він зайшов у кабінет, закрив двері і сперся спиною на них. Кілька секунд просто дихав. Рівно. Глибоко. Так, як вчив себе роками, коли треба було не дати емоціям вирватись назовні.

Зовні він залишився спокійним. Навіть коли їхні погляди зіткнулись у коридорі — він не змінився в обличчі. Жодного кивка. Жодної усмішки. Жодного зайвого руху. Просто подивився і пішов. Як і має робити ректор, який випадково зустрів одну з сотень першокурсниць.

А всередині все горіло.

Він бачив її занадто чітко. Світле волосся, зібране в той самий недбалий хвіст. Червоні кеди. Те, як вона завмерла, коли почула його голос. Те, як зблідла, коли підняла очі. І те, як потім дивилась у відповідь — не як перелякана студентка, а як жінка, яка пам’ятає, як стогнала під ним.

Ярослав провів долонею по обличчю і тихо вилаявся.

Він підійшов до столу, відкрив верхню шухляду і дістав той самий зім’ятий аркуш. Розгорнув. Букви вже майже стерлися.

«Не шукай.»

Він сів і ще раз прочитав. Потім повільно зім’яв папірець у кулаці, але одразу розтиснув пальці. Не зміг викинути. Знову.

На столі лежала папка зі списками першокурсників філологічного. Ірина принесла її ще вранці. Ярослав відкрив і швидко пробіг очима прізвища. Гончар Олеся. Третя група. Кімната в гуртожитку 312.

Він закрив папку різкіше, ніж треба.

Все. Підтверджено. Ніяких сумнівів.

Ярослав відкинувся на спинку крісла і закрив очі. Перед внутрішнім зором одразу спливла вона — не в коридорі, а в тому готельному номері. Роздягнена. З розпущеним волоссям. З червоними слідами на шиї, які він сам залишив. Те, як вона дивилась на нього знизу вгору, коли він входив у неї вперше. Те, як тихо прошепотіла «не зупиняйся».

Він різко відкрив очі і встав. Підійшов до вікна. Двір уже майже спорожнів. Жодної знайомої фігури.

«Ти ректор, — жорстко сказав він собі. — Вона — студентка. Все, що було до цього, залишилось там. Крапка.»

Але тіло не слухалось. Кров все ще пульсувала занадто низько. Він відчував її погляд навіть зараз — той самий, важкий, майже фізичний. Ніби вона знову торкалась його грудей пальцями. Ніби знову цілувала татуювання на шиї.

Ярослав розстібнув верхній ґудзик сорочки. Стало легше дихати, але не набагато.

Він повернувся до столу, відкрив ноутбук і змусив себе працювати. Переглядав листи, ставив електронні підписи, відповідав на повідомлення від наглядової ради. Зовні — ідеальний новий ректор. Спокійний. Зосереджений. Без жодної тріщини.

А всередині крутилось лише одне.

Вона тут.

На його території.

І тепер кожен її крок коридором буде відчуватись як виклик.

Ярослав підняв голову, коли в двері коротко постукали. Увійшла Ірина.

— Ярославе Володимировичу, декан філологічного просила передати, що списки груп уже остаточні. І… є ще одне. Студенти вже активно обговорюють у чатах вашу появу. Кажуть, що ви виглядаєте «занадто молодо для ректора» і «підозріло серйозно».

Він лише коротко кивнув.

— Хай обговорюють. Це їхнє право. Якщо з’являться конкретні скарги — тоді будемо реагувати.

Ірина кивнула і вже збиралась вийти, коли він раптом зупинив її.

— Ірино. Той конфлікт у дворі вчора. Дівчина з філологічного. Прізвище Гончар?

Помічниця швидко глянула в планшет.

— Так. Олеся Гончар. Третя група. Куратор уже поговорив з нею. Каже, що дівчина спокійна, просто різко відповіла Романову. Більше нічого.

Ярослав повільно кивнув.

— Добре. Не чіпайте її зайвий раз. І Романову теж передайте через куратора, щоб тримав дистанцію. Мені не потрібні скандали з першого тижня.

Коли двері закрились, він знову залишився наодинці.

Гончар Олеся.

Третя група.

Кімната 312.

Він знав, що не повинен був запитувати. Знав, що це вже порушення тієї самої дистанції, яку сам собі поставив. Але зупинитись не зміг.

Ярослав ще раз відкрив шухляду, подивився на зім’ятий аркуш і тихо, майже беззвучно сказав у порожній кабінет:

— Ти все-таки приїхала.

Зовні — жодної реакції.

Всередині — повний шок, змішаний із чимось темнішим і жадібнішим, ніж він готовий був визнати.

Він закрив шухляду, вирівняв плечі і повернувся до екрана.

Ректор мав працювати.

А чоловік, який пам’ятав смак її шкіри, мав мовчати.