Раді Вас бачити!

Вони зустрілись наступного вечора в тій самій тихії вуличці, де кілька днів тому все змінилося. Ярослав припаркувався під деревами, вимкнув фари і лише тоді глянув на Олесю.

— Сідай.

Олеся сіла. У салоні пахло ним — парфумом, чистою сорочкою, ледь чутним запахом шкіри. Вона пристебнулась, хоча вони нікуди не збирались їхати.

Ярослав мовчав перші хвилини. Просто сидів, дивлячись на темну дорогу. Потім тихо сказав:

— Нам треба правила.

Олеся обернулась.

— Які саме?

— Такі, щоб ми обидва не згоріли. І щоб тебе не знищили, якщо щось піде не так.

Вона гірко усміхнулась.

— Ти знову про захист.

— Я завжди про захист, коли справа стосується тебе. — Він повернув голову. — Слухай уважно. При всіх ми нічого не змінюємо. Ти студентка, я ректор. Ніяких зайвих поглядів у коридорах, ніяких розмов довше за хвилину, ніяких зустрічей у кабінеті без реальної причини. Якщо хтось бачить — ми просто вітаємось і йдемо далі.

Олеся кивнула.

— Добре. А наодинці?

Ярослав кілька секунд мовчав. Потім простягнув руку і торкнувся її пальців.

— Наодинці я не хочу грати в ректора. Хочу торкатися тебе, коли захочу. Хочу чути твій голос без огляду на те, хто може почути. Хочу, щоб ти приходила не тільки тоді, коли «треба підписати документ».

Олеся переплела свої пальці з його.

— Тоді скажи прямо. Ми зустрічаємось?

— Так. — Він стиснув її долоню сильніше. — Таємно. Поки що. Але зустрічаємось.

Вона відчула, як тепло розливається в грудях.

— Що ще?

Ярослав відвів погляд до лобового скла.

— Ніяких фото. Ніяких повідомлень, які можуть скомпрометувати. Якщо пишеш — тільки коротко і так, щоб можна було пояснити. Якщо хочеш побачитись — кажеш мені особисто або через той номер, який я тобі зараз дам. Не через університетську пошту і не через звичайні чати.

Він дістав телефон, швидко щось налаштував і продиктував їй новий номер.

— Це окрема сім-карта. Тільки для тебе.

Олеся зберегла контакт під ім’ям «Я». Просто літера. Нічого зайвого.

— Ще щось?

— Так. — Голос Ярослава став жорсткішим. — Якщо хтось почне підозрювати, ти одразу кажеш мені. Не намагаєшся розібратись сама. Не захищаєш мене. Просто кажеш. Я розберусь.

Олеся прищурилась.

— А якщо я не захочу, щоб ти «розбирався» замість мене?

— Тоді будемо сваритись. Але спочатку все одно скажеш.

Вона тихо пирхнула.

— Ти дуже любиш контролювати.

— Я дуже люблю, коли ти в безпеці. Це різні речі.

Повисла пауза. Десь далеко проїхала машина, світло фар ковзнуло по деревах і зникло.

Олеся погладила великим пальцем його долоню.

— А що з Данилом? Він досі пише. І сьогодні знову підійшов після пари.

Ярослав різко стиснув щелепу.

— Тримай його на відстані. Не грубо, але чітко. Якщо буде тиснути — одразу мені.

— Ти ревнуєш.

— Так. — Він навіть не став заперечувати. — І мені це не подобається. Але ще менше мені подобається думка, що він може дізнатись щось зайве і використати проти тебе.

Олеся мовчала кілька секунд. Потім тихо спитала:

— А ти сам? Будуть ще якісь… жінки?

Ярослав повернувся до неї так різко, що вона здригнулась.

— Ні. — Голос був твердий. — Поки ти зі мною — тільки ти. Я не вмію ділитись. І не збираюсь вчитися.

Вона відчула, як щось гаряче стискається всередині.

— Добре. Тоді і я теж.

Ярослав кивнув. Потім раптом потягнув її ближче через підлокітник і коротко, але глибоко поцілував. Олеся відповіла одразу, вчепившись пальцями в його светр. Коли вони відірвались, обидва дихали частіше.

— Це теж правило, — хрипко сказав він. — Коли ми наодинці, я можу тебе цілувати. Без попередження.

— Прийнято, — тихо відповіла Олеся.

Вони ще деякий час сиділи в темряві, тримаючись за руки. Говорили вже спокійніше — про те, як краще зустрічатись, щоб не палитись, про те, що вона може писати йому ввечері, якщо захоче просто почути голос, про те, що він іноді зможе підвезти її, але не до самого гуртожитку.

— І ще одне, — раптом сказав Ярослав. — Якщо колись стане занадто важко… якщо ти захочеш усе припинити — скажи прямо. Я не буду тримати.

Олеся подивилась на нього.

— А ти? Якщо захочеш припинити?

Він довго мовчав. Потім тихо відповів:

— Тоді я все одно спочатку спробую за себе повоювати. Бо вже не впевнений, що зможу просто відпустити.

Олеся посміхнулась — вперше за весь вечір по-справжньому.

— Тоді поки що не відпускай.

Ярослав провів пальцями по її щоці, заправив пасмо волосся за вухо і коротко кивнув.

— Не відпущу. Принаймні не сьогодні.

Він завів двигун і повільно поїхав у бік гуртожитку. Біля повороту зупинився, щоб вона вийшла і пройшла останні метри пішки.

Перед тим як відкрити двері, Олеся обернулась.

— Ярославе.

— М?

— Дякую, що не робиш вигляд, ніби вчорашнього кабінету не було.

Він криво усміхнувся.

— Я вже не вмію. І, чесно кажучи, більше не хочу.

Олеся вийшла. Машина ще кілька секунд постояла, перш ніж рушила геть. Вона піднялась у кімнату, лягла на ліжко і відкрила телефон. У контактах світилась літера «Я».

Вона набрала коротке:

«Доїхала.»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Добре. Спи. І більше не ходи сама темними вулицями.»

Олеся усміхнулась і закрила очі.

Вони домовились про правила.

Таємні. Жорсткі. Необхідні.

Але вперше за весь цей час їй здавалось, що ці правила не розділяють їх, а навпаки — дозволяють бути ближче.