Раді Вас бачити!

Олеся вийшла з клубу однією з останніх. Віка ще залишалась всередині з кількома дівчатами, сміялась над чиїмось кидком. Данило з компанією вже стояли біля входу, курили і голосно щось обговорювали. Олеся навмисне пішла в інший бік — туди, де парковка була темнішою і майже порожньою.

Ярослав стояв біля своєї машини. Без светра, у простій чорній футболці, руки глибоко в кишенях джинсів. Коли побачив її, лише кивнув на пасажирські двері.

— Сідай. На хвилину.

Олеся швидко озирнулась. Ніхто особливо не дивився в їхній бік. Вона відкрила двері і сіла. Ярослав обійшов машину, сів за кермо, але двигун не завів. Просто закрив двері. У салоні одразу стало тихо. Пахло ним — парфумом, чистою бавовняною футболкою, ледь чутним запахом курячого диму з вулиці.

Кілька секунд вони просто сиділи. Потім він тихо, майже глухо сказав:

— Я знову облажався.

Олеся повернула голову.

— Ти про що?

— Про те, що підійшов. При усіх. Знову показав, що мені небайдуже. — Він провів рукою по обличчю, розтер очі. — Я клявся собі триматись правил. А варто було йому стати до тебе ближче на крок — і все. Я ніби знову став тим хлопцем, який не вміє ділитись.

Олеся дивилась на його профіль у напівтемряві. Без костюма, без краватки, з легкою щетиною і темними тінями під очима він виглядав зовсім інакше. Не ректором престижного університету. Просто втомленим чоловіком, який занадто сильно злиться на самого себе.

— Ти ревнував, — тихо сказала вона.

— Так. — Він навіть не спробував заперечити. — І мені це огидно. Бо я мав би бути вище цього. А замість цього ходжу за тобою по боулінгах і майже влаштовую розборки зі студентом при півклубі.

Олеся простягнула руку і обережно торкнулась його пальців, які лежали на кермі. Він не відсмикнув. Навпаки — трохи розвернув долоню.

— Я не просила тебе бути вище. Я просила не влаштовувати сцен. Але… мені не байдуже, що ти прийшов. Справді.

Ярослав повернув долоню повністю і міцно стиснув її пальці. Його рука була гарячою і трохи шорсткою.

— Я сьогодні весь вечір дивився тільки на те, як він до тебе підходить. Як усміхається. Як нахиляється. І як ти змушена терпіти, бо ми домовились не світитись. І мене від цього просто розривало зсередини.

Він замовк, потім додав ще тихіше:

— Я не звик бути слабким. Усе життя будував себе навпаки. А з тобою постійно ним стаю. І вже навіть не завжди проти цього.

Олеся переплела свої пальці з його міцніше.

— Тоді не треба бути сильним саме зараз. Ми в машині. Темно. Ніхто не бачить.

Ярослав довго дивився на неї. У його очах у світлі далекого ліхтаря було щось темне, майже голодне. Потім він різко притягнув її ближче через підлокітник і поцілував — глибоко, жадібно, з усією тією злою ніжністю, яку весь вечір стримував біля доріжок. Олеся відповіла одразу, вчепившись пальцями в м’яку тканину його футболки. У салоні стало жарко за лічені секунди.

Коли вони нарешті відірвались одне від одного, він притулився лобом до її лоба і тихо, важко видихнув.

— Я хочу тебе забрати звідси. Зараз. І не відпускати принаймні до ранку.

Олеся ковтнула. Горло раптом стало сухим.

— Тоді забирай.

Ярослав кілька секунд просто дивився на неї, ніби перевіряв, чи вона серйозно. Потім різко кивнув, завів двигун і виїхав з парковки швидше, ніж дозволяли правила.

Вони мовчали всю дорогу. Тільки його рука лежала на її стегні — важка, гаряча, іноді сильно стискала пальці, ніби боявся, що вона раптом передумає. Олеся дивилась у бокове скло, на вогні міста, що минали, і відчувала, як усе всередині тремтить від передчуття.

Він віз її не до гуртожитку.

І вперше за весь цей час вона абсолютно точно знала: сьогодні він уже не зупиниться на півдорозі і не скаже «ми не можемо».

А вона й не хотіла, щоб він зупинявся.

Машина звернула в знайомий тихий район. Ярослав запаркувався біля свого будинку, вимкнув двигун і ще кілька секунд сидів, тримаючи її руку.

— Останній шанс сказати «ні», — тихо промовив він.

Олеся похитала головою.

— Я вже сказала «забирай».

Він кивнув, вийшов, обійшов машину і відкрив їй двері. Коли вона вийшла, він коротко, майже непомітно провів долонею по її спині — і повів до під’їзду.

У ліфті вони стояли близько, але не цілувались. Тільки дивились одне на одного. На останньому поверсі Ярослав відкрив двері квартири, пропустив її вперед і лише тоді закрив замок.

У темній передпокої він нарешті притиснув її до стіни і поцілував уже без жодної стриманості.

Сьогодні ввечері він був не ректором.

Просто чоловіком, який більше не хотів відпускати.