Раді Вас бачити!

Рейм завів мене прямо в лікарське крило, пояснивши лікарям, що зі мною сталось залишив мене у них.
Наді мною працювало аж двоє і вже за годину я була майже, як новенька. Мене навіть відпустили до себе в кімнату. Щоправда в гуртожиток потрібно було ще дійти. Вийшовши на поріг я зажмурилась, кругом було темно і страх накотив хвилею. Здається в мене ще одна проблема – доведеться перемагати себе і свій страх.
- Ху! Ледве встиг. – До мене майже нізвідки з’явився задиханий Єн. А я малодушно вирішила, що він мене кинув в лікарні. – Ходімо, я обіцяв тобі щось цікаве.
Не питаючи обхватив мене руками і ми злетіли вгору. Клас! Страх відразу відійшов на іншу планку – в душі виросла лавина захоплення. А далі ми полетіли в темряву. Через кілька хвилин зблиснула водна гладь і ми опустились вниз.
- Навіщо ми тут? А якщо ми ще на когось напоремось.
- Не думаю. Тим більше, ти зі мною. Резерв мій ще не пустий. Тож вистачить повернутись в АЗ.
Він відпустив мене і запалив кілька різнокольорових світлячків. Скинув рюкзак, діставши з нього плед і кинув його на землю. 
- Розпакуй, а я назбираю хмизу. Буду неподалік, ти мене бачитимеш, ок?
Я кивнула і потягнулась до рюкзака. Дістала вино, таке ж, що він приніс на мій день народження, і чашки. А ще запаковані в коробку бутерброди і зефір. Злякатись не встигла, оскільки хлопець повернувся майже відразу з великим оберемком дров. А ще за хвилини дві поруч палало невеличке багаття.
Протягнула руки до язичків полум’я і воно облизало мої пальці, боляче не було.
- В тобі є вогонь? – здивувався Єн.
- Я ж куспид, повний квадрат.
- Он як. Я теж. – він і собі протяг руку до вогню і той почав ластитись, Єн усміхнувся. Ніколи не бачила його таким…таким теплим, здалось я потонула в його карих очах. Подих захопило і я відвернулась. – Думаю, ми просто повинні провести монстротерапію, щоб вигнати твої страхи.
- Монстротерапію? – здивувалась я, Рейм же виглядав, як завжди.
- Звісно. Не можна лягати спати чогось боячись, потрібно розвіятись, пережити нові, більш насичені враження.
- Думаєш, вечірній пікнік витіснить все пережите? – з сумнівом поглянула на свого супутника. Він налив вино і подав мені.
- Карги не найстрашніше, що мені доводилось бачити. Є такі страшні і дикі звірі, як ратрони. Їх багато разів намагались приручити, та все марно. Зубки в них, майже як твоя рука, дихання…не знаю, що вони видихають та від цього газу можна скінчатись за кілька хвилин, і найгірше, вони літають.
- Вперше чую про таких.
- Звісно, вони ж водяться в мене вдома.
- Страшно ж там жити. – констатувала я і відпила вино, смачно ж як. І головне після нього так добре, я вже випробувала разочок.
- Вони не увесь час нападають, та таке трапляється. І інколи це закінчується фатально. – процідив він.
- В тебе хтось загинув? – спитала я і поспішно додала. – Можеш не відповідати.
- Так. Знаєш, якщо ти сильний маг, то можна врятуватись навіть тоді, коли ратрон проковтнув тебе. Ми для них, як зубочистки, тому вони не жують людей. З його черева можна вибратись. Головне створити вчасно щит від газів і рідин. А потім можна пропороти черево з середини. Знаєш, я не встиг на кілька хвилин. На довбаних кілька хвилин. Люсі не мала померти так. Тільки не так. – він стиснув кулаки від напруження, а навкруг здійнявся вітер і почала тріскати земля.
Єн! Єн! – я кинулась і обняла хлопця. – Ти не винен. Єн!
Я намагалась докричатись до нього, а стихія не затихала. Такого Єна очевидно варто боятись більше каргів і ратронів разом взятих. Ніколи з таким не стикалась. І брат і батько завжди контролювали себе ідеально. Навіть в школі в магічно обдарованих не було таких сплесків сили. Та за деякий час стихія все ж почала гаснути і він відсторонився від мене.
- Люсі була моя дівчина. Точніше наречена. В нас шлюбні домовленості можуть підписуватись навіть в дитинстві. Так зробили мої батьки. І я любив її, немає нічого гіршого за те, що той кого ти любиш помирає на твоїх очах.
Після цих слів чергового сплеску не наступило і я полегшено видихнула, а потім протягнула Єну бутерброд. Судячи по тому, що було він давно ні з ким про це не говорив. Якщо говорив взагалі. Важко все тримати в собі та й нелегко довіритись комусь.
Бутерброди ми їли мовчки. Я дивилась на темніючи водне плесо перед собою, на зірки, що відображались на ньому.
А потім пішов сніг. Великий, пушистий. Як давно я цього чекала. Моїй радості не було меж. Я бігала навколо нашого багаття і ловила язиком сніжинки. Навіть Єн розтанув, він нарешті сміявся, з мене. І як тільки я не грала, щоб ще більше його розвеселити. Побачив би хтось із знайомих, то такі чутки пішли б, ніколи не відмилась би. Але зараз мені було байдуже.