Раді Вас бачити!

Ясміна.

Кабінет зустрічає важкими чорними меблями, ледь вловимим ароматом парфумів і прохолодою.

Погляд мимоволі підіймається до вікна, через яке я зовсім недавно благополучно втекла. Воно прочинене на провітрювання.

Двері за нашими спинами тихо клацають, зачиняючись, і я машинально здригаюся. Після вчорашнього будь-який звук діє на нерви.

І віднедавна я не люблю зачинених дверей. Особливо якщо разом зі мною в кімнаті залишається Макар.

Він неквапливо проходить углиб кабінету й сідає у велике крісло за столом. Я ж так і залишаюся стояти біля дверей. Між нами кілька метрів. І саме ця відстань зараз здається мені найбезпечнішим місцем. У разі чого — встигну втекти.

— Проходь, — спокійно каже він.

Не рухаюся.

— Мені й звідси нормально.

Кутик його губ ледь помітно смикається.

— Як хочеш.

Відкидається на спинку крісла, розвалюючись у ньому так, ніби збирається подрімати. Дивиться на мене поглядом, від якого почуваюся мишею під лапою кота.

Починаю розмову першою. Чекати, поки він народить хоч слово — настрою немає.

— Ти сказав, що сьогодні ми все обговоримо. І після цього я зможу піти.

Макар кілька секунд мовчки дивиться на мене. Так уважно, ніби я щойно заговорила китайською, а він ніяк не може вловити сенс сказаного.

— Вийти звідси ти справді зможеш.

Він трохи схиляє голову.

— Але піти — ні, крихітко.

У животі все скручується від його слів.

Ну як йому донести, що я не хочу бути частиною його світу? Це ж ніби щогодини грати в рулетку з власним життям. Тебе або вб'ють. Навіть він може. Або просто викинуть, мов прострочений шматок сиру, коли більше не будеш потрібна. Жоден із цих варіантів не обіцяє щасливого фіналу.

Макар спокійно переплітає пальці на животі, ніби збирається дивитися кіно.

— Договір буде готовий після обіду. Прочитаєш, підпишеш і отримаєш вільний вихід за ворота.

Що зроблю?

— Макаре, який, блін, договір?

Я навіть роблю кілька кроків до столу.

— Про нерозголошення інформації про тебе?

Хай навіть не сумнівається — про нього я точно мовчатиму. Проблем із законом мені не треба.

Він ледь усміхається.

— Про правила, язво. Бо дотримуватися їх ти не вмієш. А з підписом — доведеться.

Короткий смішок сам зривається з моїх губ.

— І санкції будуть? — саркастично запитую.

Він дивиться мені в очі, а я продовжую:

— Ти не виспався? То йди поспи, — махаю рукою в бік другого поверху. — Поговоримо, коли будеш при тямі.

Демидів сідає трохи рівніше.

— У тебе, люба, забагато енергії? — не відводить від мене погляду. — Хочеш піднятися зі мною?

Підтискаю губи. Руки самі натягують рукави нижче. З ним я вже точно нікуди не хочу. Особливо — нагору.

Макар опускає погляд на мої руки.

— Підійди до мене, Ясміно.

— Навіщо? — роблю крок назад.

Він протяжно видихає.

— З'їсти тебе хочу.

— Смішно. Дуже, — бурмочу собі під ніс.

Демидів кілька секунд дивиться на мене. Потім тягнеться до столу й висуває шухляду.

— Картку дам.

І кладе на стіл золоту банківську картку.

У мене аж долоні починають поколювати. Не хочу нічого від нього брати. Але ходити в одному й тому самому, ще й із ковтунами на голові, — теж не зовсім у моєму стилі.

— Мені не потрібен новий одяг. У мене вдома все є.

— Купи інший, щоб був тут, — із натиском каже.

Баран!

Підходжу до столу. І тут сама собою з'являється ідея. Паршива, але все ж ідея.

— Макаре, — тихо кажу. — Мені потрібні мої зошити. Хочу ходити на навчання.

У нашому під'їзді два виходи. Я зможу тихенько вислизнути, не потрапивши на очі охороні — і втекти до Людки.

Він уважно вдивляється мені в очі.

— Хочеш вчитися, — тихо повторює. — І на кого?

— Хочу стати хірургом.

Він трохи вигинає брову.

— Серйозна професія.

— То можна заїхати по зошити? — знову запитую.

Макар схиляє голову набік, повільно ковзаючи по мені поглядом. І зрадницькі мурашки пробігають руками.

— Попроси інакше.

Мої брови здивовано злітають угору.

— Будь ласка? — додаю, але виходить радше запитання.

Його погляд затримується на моїх губах.

— За... — починає, але його перебиває стукіт у двері.

Слава Богу. Зараз йому скажуть щось важливе, і він нарешті переключиться на свої справи.

— Що? — роздратовано кидає Макар.

— Макаре Юрійовичу, є інформація, яку ви просили, — відповідають йому.

— Зачекай кілька хвилин.

А тоді вже мені:

— Купи сукню на вечір. Ідемо на банкет.

— Яку, Макаре? — задираю рукав, оголюючи синці. — Чернечу сукню, чи як?

Він переводить погляд на моє зап'ястя. Кутики його губ ледь піднімаються.

— Ти ж сама смикала ручками, люба.

— Це ти... — але замовкаю, бо він підводить погляд. А в очах у нього палає задоволення.

Схоже, йому подобається, коли жінка ходить із його слідами.

Збоченець!

Тягнуся по картку. Більше не хочу залишатися з ним наодинці. Не подобається мені цей його погляд.

Макар хапає мене за руку. Десь між ліктем і зап'ястям.

— Підійди до мене ближче, — тихо каже. — Дозволю заїхати по підручники.

Дивлюся на нього з підозрою.

— То дозволь так.

Він хитає головою «ні».

— Підійди.

Пальці починають тремтіти, але я обходжу стіл. Мені потрібен цей дозвіл. Бо він уже щось хімічить із тим договором.

Усе-таки вірити його слову не можна. Він перекручує все так, як вигідно лише йому. Отже, і рятуватися від нього доведеться так, як умію.

Макар відпускає мою руку, хапає мене за стегна й садовить собі на коліна.

— Гей! — скрикую, впираючись долонями йому в груди. — Відпусти!

Однією рукою він міцно обхоплює мене за талію, не даючи навіть поворухнутися, а другою бере мою руку із задертим рукавом. Його великий палець повільно й обережно ковзає по синцях, змушуючи мене завмерти. Тіло миттєво напружується й спалахує так, ніби до мене підсунули обігрівач.

— Болить? — тихо запитує.

Він мене пожаліти вирішив?

— Болить, — так само відповідаю й тягну руку до себе.

Марно. Макар не відпускає. Натомість підносить її вище, і гарячі губи торкаються синців.

Біль упереміш із жаром розтікається під шкірою. Унизу живота починає нити. Учорашня незадоволеність знову нагадує про себе.

Як же невчасно...

Демидів піднімає погляд до моїх очей, а його язик повільно ковзає по моїй шкірі.

Я голосно ковтаю, відчуваючи, як між ногами все стає вологим.

— Відпусти, — шепочу.

Його очі блищать хіттю. Він підтягує мене ближче до себе, і я стегном відчуваю його збудження.

— Увечері продовжимо розпочате, крихітко, — хрипко каже. — А зараз поцілуй мене. І зможеш заїхати по підручники.

Поцілунок?

— Та це шантаж, Макаре.

— Це домовленість, Ясміно.

«Домовленість», — повторюю подумки, але нічого не роблю.

— Давай домовлятися якось інакше, — відвертаю голову вбік.

Завжди в нього все зводиться до інтиму.

І ніби на підтвердження моїх думок його рука вже опиняється під моїм гольфіком.

— Люба, — лагідно шепоче. — Мені здається чи ти справді тягнеш час, насолоджуючись моєю близькістю?

— Чого? — скрикую, різко повертаючись до нього. — Що ти верзеш?

— Правду, — ковзає рукою трохи вище. — Зручно сидиться? Чи нагору підемо?

Нахабний засранець!

Нахиляюся до його губ і втискаюся в них так, що це навіть поцілунком назвати важко. Але цей козел лише всміхається мені просто в губи.

— Шкода, що часу немає, — шепоче трохи відсторонюючись. — Я б навчив тебе правильно мене цілувати.

Коротко торкається губами кутика мого рота й так несподівано прибирає від мене руки, що я на мить гублюся, хапаючись за нього, аби не втратити рівновагу.

— Бери картку, Ясміно. Охорона випустить.

Кілька секунд просто дивлюся йому в очі.

Ну звісно. Останнє слово обов'язково має залишитися за ним. Ненавиджу, коли він так робить.

Схоплююся з його колін, хапаю картку й майже біжу до дверей, поки цей ненормальний не передумав.