Раді Вас бачити!

Ясміна.

Сиджу, втиснувшись у сидіння машини, і не можу перестати тремтіти. Навіть дихати намагаюся через раз і як можна тихше. Страшно. Настільки, що пальці на руках і ногах німіють. Чую лише дощ по даху, власне цокотіння зубів і те, як Макар поруч важко видихає через ніс. Наче сам себе стримує.

У мене й досі все стискається всередині після того, як він втиснув мене в машину.

Перед очима знову його обличчя. Зле. Справжнє. Без усмішок. Без цих дурних «крихітко» й насмішок. І погляд...

Господи. Так на мене ще ніхто ніколи не дивився. Наче я не людина. А щось, що заважає нормально дихати і водночас те, що він хоче… Не знаю. Мабуть, просто хоче, раз мене назвали — іграшкою.

Іскільки він тримає таких «іграшок» біля себе? 

І що він із ними робить?

Ковтаю клубок у горлі й обережно підіймаю погляд.

Макар сидить поруч, відкинувши голову на підголівник. Очі заплющені. Щелепа напружена так сильно, що жовнаки смикаються. Кулак стиснутий на нозі. Кісточки побіліли.

Він у люті — це видно. І як я досі дихаю тут, у машині, а не лежу в морзі — невідомо.

Машина різко рушає з місця на черговому світлофорі.

Я здригаюся. Перед очима спалахує: Коля на асфальті. Поліція. Руки Макара на мені. Його: «І ти мене розізлила, крихітко».

Боже… Я реально розізлила його до крижаного холоду в очах, а не тієї грайливості, яку часто бачила.

Від цієї думки всередині все перевертається. Демидів схожий на людину, яка запросто когось прикінчить у стані афекту й оком не моргне. Це було видно.

Відвертаюся до вікна, швидко витираючи щоки рукавом, хоча на тканині й так немає жодного сухого місця. Тільки б не розплакатися знову. А то він і так надто часто бачить мої сльози, як для ранку.

Тиша в машині ніби фізично тисне. Я взагалі не розумію, що тепер робити.

Втекти? Як? Можливості більше немає.

Попросити відпустити? Він точно не відпустить. І, швидше за все, тільки ще сильніше розізлиться. Не дай боже, звісно.

Кричати? Уже накричалася. Мені ніхто не допоміг. Навіть його батько. А я так сподівалася, що він вплине на нього — і мене відпустять.

Укотре помилилася.

Пальці самі стискаються на мокрій тканині толстовки. Ця пульсація на губах після поцілунку — страшенно заважає думати.

Облизую губи й одразу підтискаю їх. 

До чого ж я ідіотка. Взяла й відповіла на поцілунок, ніби ми…

Заплющую очі.

Яке ще «ми»?

Я просто злякалася. От і все. Це стрес. Адреналін. Психіка взагалі дивна штука. Особливо поруч із ним — я й сама стаю такою ж навіженою.

Але тіло… Воно ніби спеціально знущається з мене, згадуючи його долоню на попереку, гаряче дихання, те, як мене прошило струмом від поцілунку.

Ясміно, ти при тямі?

Досить про нього думати!

— Перестань так труситися, — тихо каже, але неочікувано і як приказ. 

Я здригаюся й ще сильніше відсуваюся до дверцят.

Макар розплющує очі і повертає голову до мене. 

Злості в очах уже менше. Зовсім трохи менше.

— Я тебе не вдарю, Ясміно.

Кілька секунд лише кліпаю, дивлячись на нього. А потім нервово всміхаюся.

— О, дякую величезне, — шепочу тремтячим голосом. — Прям заспокоїв. Одразу легше стало. І до тебе додому різко захотілося.

Демидів мовчить. Дивиться мені в обличчя. А в мене знову серце починає калатати як ненормальне.

Навіщо я знову огризаюся? Невже так складно — мовчати?..

— Сарказм, Ясміно, недоречний у твоєму становищі.

Моєму становищі?..

Бляха, до чого ж моторошна фраза.

— І… — запинаюся. Бо питати, що мене чекає — дурість. Він уже озвучив, що планує робити. — Коли я буду вільна?

Це нормальне запитання. І краще одразу це уточнити, щоб знати, коли я повернуся до нормального життя. І не було оцього «ти не питала» або ж «умови треба обговорити заздалегідь».

Я йому не довіряю. Він як кредит у банку — має мілкий шрифт, який часто всі пропускають.

— Я казав — поки не набриднеш.

Пиздець фразочка.

— Це скільки?

Макар повільно оглядає мене з голови до ніг.

— Вранці скажу, — повертається поглядом до моїх очей.

— Чому вранці? Зараз не можна?

Він хмикає.

— Не можна. Я тебе ще не трахав.

Я ледь повітрям не давлюся. От же хтивий бонобо.

— Я не дамся, Макаре!

Нехай і не надіється на це.

Він усміхається, хоча очі все такі ж — крижані.

— Ти й про поцілунок так само говорила. Але цілувала. Сама.

Розкриваю рота, щоб заперечити, але машина плавно завертає й зупиняється.

Повертаюся до вікна — і серце провалюється кудись у живіт.

Знайомі ворота. Знайомий паркан. Я знову в нього вдома.

Машина заїжджає у двір, під’їжджаючи просто до вхідних дверей.

— Сама підеш? Чи допомогти?

— Сама, — гаркаю, розчиняючи дверцята.

Вилажу з машини, а мозок уже перебирає варіанти порятунку.

Я не буду з ним займатися сексом. Ні за яких обставин. Навіть якщо він мені шию зверне. Крапка.