Раді Вас бачити!

Макар.

Ясміна падає на ліжко з таким виразом обличчя, ніби я зараз збираюся її вбити. Очі величезні. Дихання рване. Уся зіщулилася.

Дурненька. Якби я хотів зробити їй боляче — давно б уже зробив. Я ж навпаки намагаюся привести її до тями.

— Я на тебе заяву напишу. Тільки торкнися мене, — бурмоче вона, відповзаючи далі.

Хмикаю.

— Спробуй, крихітко. Думаєш, у тебе її приймуть?

Вона не відповідає. Розуміє, що ляпнула дурницю.

Знімаю свою куртку, щоб не заважала.

— У тебе бинт у крові. Оброби рану, — швидко лепече з такою надією, що мені аж смішно стає.

— Ти в мене зараз у пріоритеті, люба, — хапаю її за щиколотку, бо вже з ліжка злазити зібралася. — Не помру від такої втрати крові.

— Шкода, — шепоче.

— Зараза, — усміхаюся.

Як же мені це подобається.

Подобається, що тремтить від страху, але не здається. Подобається, що навіть зв'язана дивиться на мене так, ніби готова перегризти мені горло. Подобається її гордість. Завжди. Усюди.

— Дай мені свої ручки.

— Ага, розмріявся, — смикає ногою, намагаючись скинути мою руку.

— Вперта.

Ривком смикаю її до себе й перехоплюю краватку.

Не відпущу її. Поки не переконаюся, що побачене більше не гризе її зсередини.

Підтягую її руки до узголів'я й прив'язую краватку до спинки ліжка. Хоч ця зараза й смикається, всіляко заважаючи мені. Але все-таки, вузол виходить тугий, акуратний, зручний.

Крихітка сіпається. Очі блищать. Погляд метається від мене до вузла і назад.

Дивлюся на неї згори вниз, і всередині все закипає від цього видовища: зап'ястки витягнуті, обличчя напружене, очі палають, дихання збите, хоча я ще навіть не торкався її.

— Отак, — шепочу, пригладжуючи її волосся, хоч вона й намагається відсахнутися. — Зараз у твоїй голівці будуть зовсім інші думки.

— Тільки спробуй припхати до мене свої щупальця, — шипить, вивертаючись і смикаючи руками. — Я тобі виделкою їх проколю.

Я завмираю на секунду. А потім тихо, глухо сміюся. Так, що в її очах спалахує ще більше злості.

— Ще калічити мене хочеш? — запитую, нахиляючись ближче. — А я ось тебе бережу. Лікувати буду.

Вона голосно фиркає.

— Земмельвейсе хріновий. Сподіваюся, скоро й ти до психушки загримиш.

— Язво, ну побудь хоч трохи милою. Для різноманітності.

Вона вперто смикає руками, але я вмію в'язати вузли. Усе дарма.

— Побудеш? — шепочу їй у волосся.

Вона міцно стискає губи й мовчить. Але щоки заливає рум'янець, соски виразно проступають крізь тканину, ноги ледь тремтять, дихання завмирає.

Я усміхаюся. «Лікування» пройде як треба. Вона може скільки завгодно плюватися словами, але від моєї близькості тремтить, червоніє й розпалюється. Я це знаю. Бачив. І навіть пробував.

Зараз вона злиться, боїться, але це мине. Її тіло вже говорить зовсім інше. Воно вже все забуло.

Я звик вірити не словам. Я звик вірити реакції. І вона у неї красномовна.

— Вважатиму твоє мовчання за «так», — тихо кажу, проводячи пальцями по її щоці.

Вона різко відвертається, але не встигає — тремтіння миттєво її видає.

— Не чіпай! — хрипко шипить. — Розв'язуй. Я все забула.

— Брешеш, Ясміно. Я ж іще нічого не зробив, щоб ти все забула.

Вона дивиться на мене спідлоба. А потім демонстративно позіхає.

— День був дуже важкий. Спати хочу.

Ага. Зараз вона що завгодно захоче. Навіть на Марс полетіти.

— Поспиш. Але пізніше.

Повільно проводжу пальцями по відкритій ділянці її шиї, де красується мій засос.

Груди у неї різко здіймаються від глибокого вдиху. Вона зажмурює очі, ніби намагається сховати власну реакцію.

— Уже спиш? — дражню її, щоб дивилася тільки на мене.

— Сплю, — відповідає, не розплющуючи очей.

Усміхаюся. Яка ж вона красиво вперта.

— Тоді роздягну тебе, — м'яко кажу. — Так люди не сплять.

— Ні, Макаре! — скрикує, різко розплющуючи очі. — Не смій!

— Чого тобі соромитися? Я ж уже бачив тебе голою. І навіть...

Крихітка миттєво червоніє.

— Божевільний! — шипить, перебиваючи мене. — Розв'язуй! Швидко!

Беруся за край її гольфа й тягну вгору. Звісно, ця язва впирається, звивається, але за кілька секунд тканина все одно опиняється над її головою.

Я завмираю лише на мить, дивлячись на її оголені, красиві груди. Соски напружилися ще сильніше, показуючи її стан.

Потім повільно піднімаю погляд від її тіла до обличчя.

У крихітки розширюються очі. У них — паніка і така лють, що здається, вона готова задушити мене одним лише поглядом.

— Поверни одяг на місце! Макаре! — кричить.

— Ні, — хрипко відповідаю. — Так практичніше.

Так мої дотики відчуватимуться гостріше. Саме це мені зараз і потрібно.

Проводжу долонею по її боці — повільно, з легким натиском. Вона шипить, ледь сіпається вбік, і це лише сильніше мене заводить.

Нахиляюся ближче. Її вії тремтять. Нижня губа закушена. Але тиша буквально секунду.

— Бовдур! — знову огризається, блискаючи очима.

Але це вже не той холодний погляд, який ще недавно шматував мене на клапті. У цьому є щось інше. Наче їй подобається, але гордість не дозволяє цього визнати.

— Подобається, — шепочу, торкаючись губами її плеча.

Чую, як у неї збивається дихання.

— Чому б тобі не зізнатися, що ти мене хочеш?

Було б приємно почути це саме від неї.

Ясміна криво всміхається своєю впертою усмішкою.

— А чому б тобі не піти нахрін? 

Її голос звучить голосно й чітко.

— НЕ ХОЧУ.