Раді Вас бачити!

Макар.

Крихітка злиться. І це теж добре. Головне — щоб перестала думати про постріл. Загалом саме цього я й добиваюся.

Ще пів години тому її трусило так, що зуби цокотіли. Вона плакала, задихалася від страху, дивилася на мене так, ніби перед нею вбивця. А зараз... огризається. Посилає мене. Намагається командувати. І їй це на даний час — можна. Та їй узагалі багато що можна.

Усміхаюся, дивлячись їй у вічі.

Отакою вона мені подобається значно більше. Язикатою. Колючою. Справжньою.

— Я трохи згодом уточню в тебе, куди саме мені піти, — нахиляюся ближче, майже торкаючись її губ. — Упевнений, маршрут зміниться.

На її «не хочу» взагалі не реагую. Бо не вірю йому.

Її очі блищать. Губи злегка прочиняються. Гаряче, збите дихання торкається мого обличчя.

Зараз Ясміна дуже схожа на ту, що чекала поцілунку.

Але я відсторонююся. І ледь не сміюся вголос, коли вона зводить брови, свердлячи мене поглядом. Крихітка дивиться так, ніби готова пропалити в мені діру.

Прекрасно. Із жінками треба саме так — заспокоювати й відволікати збудженням. І ніяк інакше.

Я ніколи не робив цього словами. Не вмію. Та й сенсу в цьому не бачу. Слова — хрінь. Порожній звук. Сьогодні людина каже одне, завтра — зовсім інше. А тіло... Тіло не бреше ніколи.

Тому я давно перестав слухати те, що люди говорять ротом. Я дивлюся на інше. На дихання. На погляд. На тремтіння. На те, як шкіра вкривається мурашками. Оце — чесно.

Ясміна може скільки завгодно повторювати своє «не хочу», але її реакції на мене давно сперечаються з кожним цим словом. Вона тремтить. Червоніє. Важко дихає. І так відбувається щоразу, коли я опиняюся надто близько.

Значить, усе роблю правильно. Залишається тільки вибити з її голови сьогоднішній вечір. І тоді крихітка знову перестане дивитися на мене так, ніби я збираюся і її вбити.

— Зміниться, — голос у неї дзвенить від злості. — Я тебе до біса пошлю.

Вона думає, що це допоможе? Думає, я ображуся? 

Як же помиляється. Я ж розумію, що це гордість не дає їй мовчати.

Дивлюся на ледь прочинені губи, які вона щойно облизала. 

— Люба, — протягую майже ліниво, — мені з тобою цікаво. Похід наліво скасовується.

Торкаюся її щоки кісточками пальців і бачу, як вона ледь помітно подається вперед. Сама.

Ясміна тут же мружиться, намагаючись сховатися за злістю. Цікаво — на себе?

Проводжу пальцем по її підборіддю, затримуюся біля губ. Вона завмирає.

— Кусатися будеш? — шепочу, злегка натискаючи на нижню губу. — Чи ні?

Вона різко смикає головою, скидаючи мою руку. Відвертається.

— Мені... не подобається, — видихає. — Не чіпай мене.

Я знову всміхаюся.

— Уже чув. Але бачу зовсім інше.

Вона коротко фиркає, гордо задираючи підборіддя.

— У тебе проблеми із зором. І взагалі — з головою. — Очі блищать. — Розв'язуй. Вистава закінчилася.

Повільно хитаю головою.

— Це не вистава. Це лікування, крихітко.

Проводжу долонею по її щоці, ковзаю до шиї, відчуваючи, як під пальцями шалено калатає пульс. 

Бідолашна... Вона думає, що вистоїть. Тримається з останніх сил — уперта, зухвала, ніби й досі здатна контролювати цю гру. Але груди швидко здіймаються, а тіло видає її гучніше за будь-які слова.

— Ти ж моя дівчина, — нахиляюся ближче, і мої губи торкаються її скроні. — Я повинен про тебе дбати.

Вона зіщулюється, смикає зв'язаними руками, щось шипить крізь зуби, але я бачу в її очах — болісне, жадібне бажання. І саме його я збираюся витягнути назовні.

— Турбота? Та ти взагалі неправильно розумієш це слово, — у її голосі злість і паніка переплітаються між собою. — Розв'яжи! Оце й буде справжня «турбота».

Я всміхаюся, опускаючи долоню нижче, до її ключиці. Великий палець повільно ковзає шкірою, змушуючи її різко втягнути повітря.

— А який сенс? — тихо уточнюю. — Ти ж усе одно не підеш.

— Піду, — упевнено заявляє. — Варто лише розв'язати.

— Помиляєшся, люба, — нахиляюся ще ближче, і губи торкаються її вуха. — Ти залишишся. Навіть якщо я тебе розв'яжу.

Вона різко відвертає голову. Я бачу, як швидко здіймаються її оголені груди, як від напруження вона прикушує губу.

— Я хочу витісняти твої думки не лише дотиками, — повільно веду пальцем від ключиці до соска. — А ще й ритмічними поштовхами, входячи в тебе.

Стискаю сосок, і Ясміна різко здригається, тихо видихаючи. Але вже за мить її погляд знову впивається в мене.

— Ненавиджу тебе, — шепоче вона, але в очах блиск. Надто гарячий для ненависті.

Нахиляюся так близько, що між нашими губами залишається всього кілька сантиметрів.

— А твоє тіло мене обожнює. 

Вона здригається так, ніби я влучив у найболючіше місце. І я розумію — влучив точно в ціль. Так не ненавидять. Не з такими очима. Не з таким жаром. Це не ненависть. Це жага.

— Воно просто знає, що таке ласка! — шипить вона. — І плутає твої лапи з... — Ясміна прикушує губу й замовкає.

Не зводжу з неї погляду.

— Договорюй, крихітко, — мій голос рівний, майже лінивий. — Плутає з ким? З твоїм колишнім?

Те, що було до мене, давно залишилося в минулому. Тепер є тільки я. Інакше вже не буде.

Ясміна уважно дивиться мені в очі й мовчить. Наче зважує мою реакцію.

Мені це не подобається. Якого біса вона згадує про нього, коли я торкаюся її?!

Проводжу пальцями нижче, по її животу, повільно ковзаючи вздовж лінії легінсів.

Усередині все вирує від бажання взяти її. Так, щоб навіть власне ім'я забула. Але я стримуюся. До неї потрібен інший підхід. До неї — неспішність. Щоб вона сама згоріла від збудження. Тоді її думки не лише очистяться. Вона ще й звикне до цього, як до наркотику. І без мене вже не зможе.

Дихання крихітки збивається й завмирає. Очі прикуто до моєї руки, яка зупиняється на її боці.

Погляд різко злітає до моїх очей — гострий, обпалюючий, сповнений нервового напруження.

Беруся за краї легінсів, і Ясміна відразу міцно стискає ноги, немов це остання лінія оборони.

— Навіть не думай, — хрипко видихає.

Я всміхаюся, стискаю тканину й повільно тягну вниз. Долоні ковзають її стегнами, сідницями. Вона смикається, звивається, але легінси зісковзують разом із тонкою тканиною трусиків.

Усередині вже палає вогонь від її наготи. Я знаю, яка вона під час сексу. І від цієї думки мій контроль слабшає ще сильніше.

Очі крихітки широко розплющуються. Дихання збивається. Щоки спалахують яскравіше за полум'я.

— Ти труп, Демидів! — верещить вона, смикаючись так сильно, що краватка врізається в зап'ястки. — Задушу тебе цією клятою краваткою!