Раді Вас бачити!

Макар.

«Фаетон» гримить музикою ще з парковки. Баси луплять так, що шибки біля входу ледь не вібрують. 

Люблю це місце. Тут усе чесно. Або ти хижак. Або здобич.

І власник — нормальний тип.

Гальмую прямо біля резерву. Охорона клубу миттєво сіпається, помітивши машину. Але одразу зупиняється, зрозумівши — хто приїхав.

Виходжу під дощ, щільніше запахуючи куртку. Вологе повітря змішується із запахом сигарет, алкоголю й дорогих парфумів, якими тягне від входу.

— Доброї ночі, Макаре Юрійовичу, — одразу вітається охоронець.

Киваю, навіть не дивлячись на нього.

Двері клубу відчиняються раніше, ніж я встигаю підійти. Музика одразу б’є в обличчя. Світло. Дим. П’яний сміх. Народ забиває танцпол так щільно, ніби завтра вже ніколи не настане. І відірватися є час лише сьогодні.

Проводжу поглядом зал.

Дівчата. Гроші. Наркотики. Алкоголь. Понти.

Звичайна ніч, загалом.

Але щойно проходжу далі — повітря змінюється. Це відчувається одразу.

Хтось замовкає. Хтось, навпаки, починає надто голосно сміятися. Дівчата за найближчим столиком миттєво випрямляються, поправляючи волосся.

Куточок губ смикається вгору.

Люди кумедні. Особливо коли одночасно бояться й хочуть забороненого.

— Біс приїхав, — чую чийсь напівшепіт збоку. — Буде весело.

О так. Особливо коли побачу Сташевського.

Підіймаюся сходами до VIP-зони. Назустріч одразу вилітає адміністратор.

— Добрий вечір, Макаре Юрійовичу. Віталій Андрійович, як завжди, у п’ятій VIP-ложі.

— Знаю, — кидаю на ходу.

Музика тут глухіша. Дивани дорожчі. Люди — багатші й брудніші всередині.

Відчиняю двері, і Санька помічає мене першим.

— О-о-о, — розпливається в усмішці й підводиться з дивана. — А ось і наш «зайчик».

За столом одразу вибухає регіт.

Повільно переводжу на нього погляд. Усмішка в нього миттєво стає меншою.

— Усе, зрозумів. Жарт заїбав, — піднімає руки. — Більше не буду.

Віталя давиться віскі зі сміху, проливаючи його на якусь дівку. 

Сідаю на диван, ліниво оглядаючи людей навколо. Єгора ще нема. Щось часто він пропускає зустрічі. Чого б це?

Руда одразу підсувається ближче, кладучи долоню мені на стегно.

— Привіт, — муркоче на вухо.

Переводжу погляд на її руку. Потім — на неї.

— Не сьогодні. Вільна.

Вона явно не очікувала відмови. Очі круглі, рот прочинений, брови мало не на лоба полізли. Навіть смішно виглядає. Але мовчки звалює до дверей.

— Ого, — тягне Віталя. — Та тебе реально приклало тією дівчинкою.

— Є справи важливіші, — відразу міняю тему, наливаючи віскі в чисту склянку. — Де Сташевський?

Сміх одразу стає тихішим. Віталя напружується.

— Бісе, блядь, я тільки ремонт зробив. Не жени.

— Постараюся бути обережним, — усміхаюся.

Минулого разу постраждала вся зона біля барної стійки. І вона теж. Нехуй було тому гондону наставляти на мене пушку. Сподіваюся, йому не надто мокро на дні річки?..

Санька киває кудись униз.

— За дальнім столиком. Блондинку вже майже зжер.

Повертаю голову. Погляд швидко ковзає по людях. І зупиняється на Ігорі.

Він сидить розвалившись на дивані, однією рукою тримаючи дівчину за шию, поки та щось сміється йому просто в губи.

Розслаблений. Самовпевнений. Навіть не підозрює, що його вечір щойно закінчився.

Роблю ковток віскі — і противний голос майже над самим вухом:

— Макаре, привіт, — і сідає мені на коліна, ледь не вибиваючи склянку з руки. — Я скучила, — шепоче на вухо. — Дуже.

— Сука, — шиплю.

Ставлю склянку на стіл, струшуючи віскі з руки.

Хто її сюди взагалі пустив?

Прикушує мені мочку вуха й одразу пхає руки під одяг.

— Інго, блядь, — ухиляюся від неї й скидаю на диван. — Загубися десь. Секс із тобою мене більше не надихає.

Вона ахає. Кілька секунд кліпає очима.

— Макаре, — надуває губи. — Ти чого? Я щось не так зробила?

Кидаю на неї погляд.

— Так. Приперлася, коли тебе не кликали.

Очі в неї зволожуються.

— Макар… — шепоче. — Я просто…

— Іди вже, — перебиваю.

Мені до сраки жіночі сльози. Цим мене точно не розжалобиш. Цю функцію в мені давно вимкнули.

Інга підводиться, поправляє сукню.

— Зі мною так не можна, — кричить. — Я татові на тебе поскаржуся.

Вигинаю брову, підносячи склянку до губ, а вона продовжує:

— Батько сказав — у наших сімей домовленість, — складає руки на грудях.

Нехай батько хоч із самим чортом договори укладає — мене це не стосується. Я не погоджувався.

— Я тобі не дівка на одну ніч, Макаре. Я тобі наречена.

Йобнулася десь головою?

— Яка, нахуй, наречена? — спокійно питаю. — Зникни, поки охорона тебе звідси не виволокла.

— Подивимося, як ти завтра заговориш, — задирає підборіддя.

— Так само, — відповідаю й показую охороні прибрати ідіотку.

Інга ще щось верещить, поки її тягнуть до виходу. Погрози. Образи. Ім’я батька. Я навіть не слухаю. Роблю ще ковток віскі й знову переводжу погляд униз. На Сташевського.

Він усе так само розвалився на дивані. Дівка вже мало не в нього на хую сидить. Щось шепоче йому на вухо й сміється, закинувши голову, ніби в клубі нікого, крім них, немає.

Ігор усміхається, проводячи пальцями по її шиї. Мабуть, розраховує на хороший секс, навіть не здогадуючись, що пиздець уже йде до нього в гості.

— Бісе, — тихо каже Віталя. — Тільки без стрілянини сьогодні. Я тебе благаю.

Хмикаю.

— Подивимося на поведінку Сташевського.

Віталя голосно видихає.

— Іду з тобою, — невдоволено каже. — Може, так клуб не постраждає.

Може…

Підводжуся з дивана й знімаю куртку, щоб не заважала. Кидаю її на диван, і Санька теж піднімається, щось нерозбірливо бурмочучи й витираючи помаду з губ.

Бляха, тепер точно дзижчатимуть над вухом, ламаючи весь кайф.

Виходжу в коридор. Музика й далі лупить по вухах, але чим ближче спускаюся вниз — тим ширшою стає усмішка від оточення.

Хтось різко відвертається. Хтось, навпаки, починає надто уважно дивитися. Один мужик узагалі хапає свою дівку за руку й відводить подалі.

Правильно. Інстинкт самозбереження — корисна штука.

Спускаюся повільно. Не поспішаючи. Охорона вже починає розходитися залом. Без наказів. Вони давно знають, як це працює.

Ігор піднімає погляд лише тоді, коли я зупиняюся біля його столика.

Дівка в нього на колінах завмирає першою. Усмішка повільно сповзає з обличчя.

— Бісе, — тягне Ігор, прибираючи руку з її талії. — Яка зустріч.

— Ага.

Дивлюся на нього зверху вниз. Кілька секунд просто мовчимо.

Музика оре. Лазери блимають по обличчях. Хтось поруч нервово щось перекидає на стіл.

— Борг вирішив не віддавати? — спокійно уточнюю.

Він усміхається.

— Віддам.

— Коли?

— Скоро.

Киваю.

— Хуйове слово.

Дівка поруч починає повільно сповзати з його колін.

Розумниця. Усе правильно робить. А то ще кров’ю забрудниться.

Ігор відкидається на спинку дивана так, ніби ми тут квіти обговорюємо.

— Ти тому й приїхав? — питає в мене.

— Ні.

Нахиляюся трохи ближче.

— Через крихітку.

Погляд у нього змінюється одразу. Зовсім трохи. Але я помічаю.

— Не розумію, про що ти, — спокійно відповідає.

Куточок губ смикається вгору.

Пиздить.

— Не розумієш? — тихо перепитую. — Тоді освіжу пам’ять. Зла. Кучерява. У моєму пальті.

За столом стає дуже тихо. Навіть занадто.

Ігор повільно облизує губу.

Нервує.

Добре.

— Вона сама сіла в мою машину, — відповідає.

— А я казав протилежне?

Пауза.

Випрямляюся й ліниво оглядаю стіл.

Алкоголь. Кокс. Таблетки.

Розслабився хлопчик.

— Де Ясміна? — питаю вже прямо.

— Звідки мені знати?

Усміхаюся.

— Ігоре… — вимовляю майже спокійно. — Ти зараз або дуже сміливий, або дуже тупий.

Він підводиться з дивана. Тепер стоїмо майже впритул.

— А якщо я скажу, що спеціально не здаю її тобі? — тихо питає.

А от тепер цікаво. Дуже.

Усмішка повільно розтягує губи.

— Тоді ти ще більший самогубець, ніж я думав.

Стискаю кулак і вбиваю його йому в живіт. Ігор зі стогоном видихає, згинаючись навпіл.

Хапаю за потилицю, міцно стискаючи й тисну до підлоги, щоб не підвівся надто швидко.

— І з чого раптом таке благородство прокинулося? — питаю, нахиляючись до нього. — Вирішив в рятівника пограти?

— А з чого ти вирішив… що вона хоче, аби ти її знайшов? — хрипко питає.

Пиздець. Вона ж реально тікала так, ніби я її різати збирався.

Перед очима спливає: зла, з божевільними очима й вазою, що летить у мене.

Адреналінова крихітка.

Сташевський б’є мене в область коліна. Нога підгинається, і він збиває мене на підлогу, навалюючись зверху.

Стіл поруч із гуркотом перевертається. Склянки летять на підлогу. Дівки верещать, шарахаючись у боки.

Я усміхаюся ширше. Ну нарешті хоч якийсь рух.

Ігор хапає мене за комір футболки й б’є. Жорстко. Просто в вилицю.

Голова смикається вбік. У роті миттєво з’являється присмак крові.

— Ви йобнулися?! — горлає Віталя. — Тільки не в клубі, блядь! Валіть надвір!

Пізно.

Сташевський знову замахується, але я б’ю по печінці й різко перевертаю його, міняя нас місцями. Тепер уже він втискається спиною в підлогу.

Музика гамселе по вухах. Люди навколо починають відступати ще швидше. Хтось дістає телефон і сліпить спалахом просто в очі.

Промахуюся. Замість носа вбиваю кулак Ігорю в щелепу.

Хрускіт. Кров одразу розмазується по його губах.

Він гарчить крізь зуби й б’є мене ліктем під ребра.

Добре б’є. Правильно. Удар у цього хера поставлений як треба. Не як у мажорчика, яким він є.

Усміхаюся, нависаючи зверху.

— Оце тепер вірю, що яйця в тебе на місці, — випльовую кров убік. — Але вирву їх, якщо ще раз полізеш до мого.

Він намагається скинути мене, але я хапаю його за горло й сильніше втискаю в підлогу.

— Де. Ясміна?

— Іди нахуй, Бісе.

Усмішка розтягує губи максимально широко.

Блядь. Який же сьогодні приємний вечір.

Ігор різко б’є мене головою в обличчя. Перед очима на секунду темніє. Мене тут же хтось стягує з нього, ставлячи на ноги.

Б’ю по ребрах навіть не дивлячись, хто це.

— Не лізти, — рявкаю, хапаючи Сташевського за футболку й різко піднімаючи з підлоги.

Впечатую його в найближчу колону з усієї сили. Глухий удар голови об бетон.

Дівка поруч скрикує й тікає.

Ігор спльовує кров мені під ноги й важко дихає. Але погляду не відводить. Упертий, сучара.

— Де Ясміна? — ще раз питаю.

— Ти їй не подобаєшся, — хрипко каже.

Хмикаю.

— Брехня. Вона цілувала мене так, ніби я її повітря, — стискаю руку на його шиї.

Він слабо всміхається закривавленими губами.

— Сам собі пиздиш — чи мені?

Удар прилітає раніше, ніж встигаю подумати. Кулак вбивається йому під ребра.

І ще раз. І ще.

Поки Віталя не хапає мене за плече.

— Бісе, досить! — горлає просто у вухо. — Ти його тут, нахуй, покладеш! Зупинись!

Важко дихаю, продовжуючи тримати Ігоря за грудки.

Той кашляє кров’ю, але все одно усміхається.

Хворий ублюдок. Майже як я.

— Ти ще не зрозумів, так? — тихо питаю. — Вона вже моя. Нехуй на моє око класти — виб’ю.

— Люди не речі, — сипить він. — І їхню думку теж варто враховувати.

— Мені до пизди твої думки. Куди ти її відвіз?

Він дивиться мені в очі й хмикає.

— Вийшла в центрі. Розумна.

Дуже розумна, крихітка.

— У тебе два дні, — нагадую про борг. — Або McLaren — мій.

Відпускаю його й обертаюся, шукаючи поглядом свою охорону. Вони зараз перериють усе. Навіть каналізацію. І повернуть мені боржницю назад.