Раді Вас бачити!

Ясміна.

Серце гупає сильними ударами об ребра. Ноги тремтять, руки — тим паче. Коридор здається нескінченним. Або це мені так ввижається. Не знаю.

Тепле світло. Погляд чіпляється за картини на стінах, але я навіть не намагаюся їх роздивитися. Не до того. Тиша в будинку така, що власні кроки здаються підозріло гучними.

Перші двері.

Другі.

Треті ліворуч.

Клацаю вимикачем, хапаюся за ручку й швидко заходжу всередину, одразу замикаючи двері.

Є. Я на пів шляху до реалізації плану.

Рвучко видихаю й швидко озираюся. Часу в мене — як кіт наплакав.

Велика ванна кімната. Туалет. Душова кабіна. Чорний мармур. Підсвітка біля дзеркала. І величезне вікно збоку.

Вікно.

— Господи, дякую.

Підлітаю до нього й смикаю ручку.

Клац.

Вікно прочиняється, і холодне повітря миттєво вривається всередину.

Так! Ура!

Висовуюся назовні.

Газон. Темрява. Високувато… але не смертельно. Впораюся. Аби тільки вилізти звідси.

Закидаю ногу на підвіконня — і завмираю. Голоси. Чоловічі. Зовсім поруч.

Чорт.

Повільно визираю сильніше.

Двоє охоронців курять неподалік. Один стоїть майже обличчям до мене.

Мене починає трусити ще сильніше.

Ну звісно. Ну звісно, бляха. Не може ж усе бути легко.

Ковтаю й обережно злазжу назад.

Думай. Думай, Ясміно. Має ж бути інший вихід.

Але все, що спадає на думку, — інше вікно в іншій кімнаті.

Швидко підбігаю до дверей і клацаю замком.

Прислухаюся — за дверима тиша. Розчиняю їх і, довго не думаючи, кидаюся до інших дверей, намагаючись не тупотіти.

Зачинено.

— Блін.

Наступні.

Ручка опускається, і я швидко прослизаю в прочинений отвір.

Темно. Пахне шкірою. І парфумом Макара.

Чекаю кілька секунд, поки очі звикнуть до місячного світла з вікна.

Помічаю стіл, крісло. Праворуч — диван.

— Кабінет? — шепочу здивовано.

Ну чудово. Якщо застане — подумає, що я рилася в його речах у пошуках… без поняття чого.

Обережно проходжу далі в кімнату. Стояти й «милуватися» часу немає, бо так точно мене спіймають.

Підходжу до вікна. Відсуваю штори. І мало не радію від того, що надворі темно. Освітлення поруч немає.

Різко смикаю ручку вікна вбік — і звук здається таким гучним, що я перелякано обертаюся до дверей. Прислухаюся.

Тиша.

Ніхто не заходить. Ніхто не гаркає: «Стояти».

— Ага, — шепочу сама собі й залазжу на підвіконня.

Як добре, що я в чоботах, а не в туфлях, у які мене хотіли взути. Утікати так значно зручніше.

Клацання замка за спиною звучить, як команда: «Марш!». Я без роздумів стрибаю у двір. Прямо в якийсь колючий кущ. Здається, троянди.

Колючки глибоко впиваються в голі ноги, ніби тонкого капрону на ногах узагалі немає.

— Ай, бляха! — шиплю, завалюючись боком у мокрі кущі.

Гілки чіпляються ще й за волосся, за сукню, за пальто Макара.

Трясця!

Починаю смикати тканину тремтячими руками. Тріск. Щось рветься.

Плювати. Навіть якщо шматок сукні там залишиться.

Видираюся з куща й одразу пригинаюся нижче, вдивляючись у темряву двору.

— Не зрозумів, — долинає приглушений голос Макара, і у вікні спалахує світло.

— Триндець, — шиплю, обертаючись до вікна.

Чого так швидко?! Я навіть не встигла придумати, куди бігти. І як вибратися звідси.

Дрібний гидкий дощ б’є в обличчя. Серце калатає так сильно, що не вистачає повітря. Паніка накриває миттєво.

Зриваюся з місця раніше, ніж встигаю нормально подумати. І чую гучне:

— Знайду тебе — і прив’яжу до ліжка, крихітко!

— Чорта з два! — огризаюся, хоча й розумію — становище жахливе.

Біжу. Чоботи ковзають по мокрій плитці. І вся територія раптом заливається яскравим світлом.

— Макаре, — зло шиплю, протискаючись крізь маленькі ялинки. І забігаю за альтанку.

Якого біса він тривогу підняв? Тепер відчуття таке, ніби я ув’язнена й тікаю з в’язниці.

Голоси охорони. Тупіт ніг.

— Ви — до задніх воріт, — комусь віддають наказ.

Я ковтаю, уже розуміючи — не виберуся. Мене зараз знайдуть. Повернуть. І псих виконає свою погрозу.

Повертаю голову праворуч — і надія жаром проноситься по шкірі. Частина паркану ближче до воріт — із кованими візерунками. Високо, звісно, майже під самий верх, але дотягнутися цілком реально.

— Була не була! — майже одними губами промовляю.

Або зараз ризикнути, або потім шкодувати, що не спробувала втекти.

Притискаюся спиною до паркану, роблю вдих і швидко біжу до своєї цілі, пригинаючись якомога нижче. Молюся, щоб мене не помітили надто швидко. Бо мене видно. Я буквально під ліхтарями.

Добігаю. Пальці чіпляються за мокрий метал. Слизько. Надто слизько. Підтягуюся вище, дряпаючи долоні об залізо.

Позаду крики стають гучнішими.

— Он вона!

Чорт.

Нога зісковзує, і я ледь не лечу вниз.

Ні. Ні. Ні. Боже.

Збираю останні сили й підтягуюся вище, просовуючи одну ногу в проріз, а другу перекидаю на інший бік.

— Стій! — кричить чоловік і тягнеться до моєї щиколотки.

— Ні! — рявкаю, різко смикаючи ногу буквально за кілька сантиметрів від руки охоронця.

Не втримуюся. Пальці зісковзують. Світ перевертається. Падіння.

Удар колінами й долонями об мокру декоративну траву. Біль прострілює ноги й руки. Але я вже з іншого боку. Вільна. Та радіти ще рано.

Глибоко вдихаю, намагаючись швидко підвестися, бо охорона вже вибігає через ворота.

Ноги тремтять, підгинаються, але я все одно біжу в бік траси, розмазуючи дощ по обличчю.

Легені палають. Позаду крики стають тихішими. Або мені вже здається.

Фари.

Господи. На трасі миготить машина.

Я вибігаю просто на проїжджу частину, розмахуючи руками.

— Стій! Стій, будь ласка!

Гальма верещать так голосно, що я здригаюся. Машина зупиняється буквально за крок від мене.

Оббігаю. Хапаюся за ручку задніх дверцят і майже ввалююся всередину.

— Їдьте! Будь ласка, їдьте! — випалюю, грюкаючи дверима й одразу натискаючи блокування.

Водій ошелешено дивиться на мене через дзеркало:

— Дівчино, що ста...

— БУДЬ ЛАСКА! — кричу. — Їдьте!

У мої двері впираються й починають смикати ручку.

— Відчини негайно, — кричать мені.

Ручка смикається так сильно, що машина здригається.

Серце падає кудись униз.

— Ну ж бо… — відчайдушно шепочу.

Водій повертає голову й зазирає у бокове скло.

Час ніби сповільнюється, поки я чую клацання блокування й вереск шин під час різкого старту на мокрій дорозі. Мене вдавлює в сидіння, але я все одно викручуюся, щоб озирнутися назад.

Двоє охоронців дивляться нам услід.

— Вийшло, — шепочу, з полегшенням видихаючи. — Вийшло.