Раді Вас бачити!

Ясміна.

Дивлюся на себе в дзеркало й стискаю зуби до болю. Виглядаю так, ніби якась безтолкова дурочка, що любить сукенки принцесок.

А я таке не люблю. Взагалі.

Тягну на грудях тканину трохи вгору, але вона ніби приклеїлася до шкіри — не зсувається.

І ці квіточки з рюшами...

Господи, допоможи не психонути й не відірвати нічого. Хоча б на початку вечора.

Гучно видихаю, відвертаючись від дзеркала. Немає сил на себе дивитися. Здається, ніби продаю себе за можливість отримати майбутнє, яке в руках тата й новоспеченої «господині». І найогидніше — я погоджуюся грати цей фарс.

Беру до рук пальто з ліжка і з насолодою топчу плед ногами.

— Ось тобі «по-нашому», — шепочу. — Саме тут твоє місце.

Але стукіт у двері перебиває мою терапію заспокоєння.

— Іду, — відповідаю приречено.

— Я зайду? — з-за дверей голос Іри. І одразу відчиняє двері, не дочекавшись відповіді.

Підіймаю на неї погляд. У руках тримає коробку з-під взуття. І оглядає мене з голови до ніг.

Її губи повільно розтягуються в усмішці.

— От бачиш… — схиляє голову набік. — Я ж казала, тобі підійде.

— Воно жахливе. Смак у вас... — так само оглядаю її. — Не дуже.

Брови в неї смикаються, але усмішка не зникає. Хоч і глянула на плед на підлозі.

— Що потрібно? — уточнюю.

Вона проходить усередину кімнати, ніби її сюди покликали.

— Взуття принесла, — кладе на ліжко й знімає кришку. — До сукні саме те.

Я кошу погляд на вміст коробки і ледь не стогну вголос. Туфлі як для сороки. Блищать так, що їх і з космосу видно буде.

— Там, куди ми їдемо, збереться вся еліта міста, — майже шепоче, ніби ділиться чимось особистим.

А очі горять так, ніби вона їде на Каннський фестиваль.

— Ми маємо відповідати дрес-коду, — випрямляється, тримаючи туфлі в руках.

Ми?

Я не маю. Такої домовленості не було.

— Взувайся, — простягає мені взуття.

— Не ношу підборів, — дивлячись в очі, кажу. — У чоботях буду.

Уся її ввічливість зникає миттєво.

— Сказати Міші, що відмовляєшся? — холодно питає. — Думаю, він буде дуже... засмучений.

Робить крок до мене.

— Взувайся. Чи хочеш бути білою вороною, привернувши увагу... еліти?

Та хоч самого Диявола. Гірше вже не буде.

Перехоплюю пальто в іншу руку, беру телефон і йду до виходу.

Тато виходить із кухні й усміхається мені, розглядаючи сукню. А я мимохідь дивлюся на його білу сорочку, штани й нові лаковані туфлі.

— Тобі пасує, Ясю. Іра вгадала з розміром.

Прикушую губу, щоб мовчати. Натягую чобіт — і тут же питання від тата:

— А чому не туфлі?

— Ясміна не носить підборів, — з награним сумом додає Іра. — А я не знала. Дарма туфельки купила.

Ще хай сльозу видавить для переконливості.

— Ясміно, — строго каже тато. — Куди чоботи під сукню? Бери туфлі. Пару годин точно походиш.

Застібаю другий чобіт і випрямляюся.

— Не вмію, — брешу. — Ще ногу собі вивихну.

Батько примружує погляд і опускає його на мої чоботи до колін, спереду на шнурівці.

— Так теж стильно, — усміхається Іра. — Буде епатажно.

Закочую очі й відвертаюся до вхідних дверей. Ще б із Андрієм Данилком порівняла.

Надягаю пальто, телефон кладу в кишеню й першою виходжу на сходовий майданчик. Я вже мрію, щоб вечір швидше закінчився. Хоч він іще й не почався як слід.

Спускаюся сходами вниз, а вони тиснуть кнопку ліфта.

— Ясю! — кличе тато.

— Нехай пройдеться, — солодко щебече Іра. — Не злись.

Я на секунду сповільнююся, дивуючись, як вона вдає… ніжність? Чи пристрасть? А потім чмокання розноситься поверхами, і я прискорююся, гучно тупаючи ногами, щоб цього не чути.

Рингтон мого мобільного горлає голосним відлунням. Швидко дістаю з кишені й перечіпаюся, ледь не впавши. Серце підстрибує до горла, пальці починають тремтіти. А нога, яку підвертаю, ниє.

Знову дивлюся на дисплей. 

Коля.

Значить, не привиділося.

Тільки навіщо він дзвонить? Запізно згадувати, що я існую.

Стискаю телефон у руці й розриваюся між відповісти і…

— Ні, — шепочу сама собі, натискаючи відбій.

Те, як він вчинив, часом не стирається. У мене, принаймні, біль нікуди не зник.

Виходжу на вулицю — і дрібний дощик б’є в обличчя.

— Клас, — підіймаю голову до неба. — Погода якраз те, що треба.

Тато відчиняє двері Ірі й швидко обходить машину, сідаючи сам.

Я хмикаю.

— А ти, Ясю, сама відчиниш. Не переламаєшся.

Мда…

Швидко біжу до машини, вже знаючи, що волосся зараз спіральками закрутиться.

Сідаю на заднє сидіння — машина одразу рушає і мене трохи відкидає вбік.

Хвилину не міг почекати, блін?

— Там і Самсонов буде, — починає Іра. Або продовжує. — І Баранов. Я тебе з ним познайомлю.

Я дивлюся у вікно й шкодую, що не взяла навушники. Вона тараторить про якихось чоловіків, розхвалюючи то одного, то іншого, ніби подрузі про кандидата в чоловіки.

— Ясміно, — повертає голову до мене. — Я тебе познайомлю з Тарасовим.

Переводжу на неї погляд.

— Я ні з ким знайомитися не буду, — спокійно кажу.

— Тарасов… складна людина. Але дуже впливовий, — розповідає так захоплено, ніби мені це цікаво. — Він може допомогти пройти практику у Волкова.

У мене брова вигинається. Щось слабо віриться. Просто так ніхто не допомагає. А тим більше впливові люди.

— Тож далеко від мене не відходь, — надто м’яко говорить. — Щоб його не пропустити.

— Угу, — тягну.

Беруся за пасмо й намотую його на палець.

Справді хоче допомогти? Чи просто перед татом будує з себе матір Терезу?

— Ти б подякувала, — звертається до мене батько, дивлячись у дзеркало заднього виду. — Сама ти з такою людиною не познайомишся. А Іра допоможе.

А руку їй не поцілувати на знак вдячності? М?

— Міша, — кладе руку йому на ногу. — Ну я ж іще не познайомила. Упевнена, Ясміна вдячна, просто поки що нема за що.

Відвертаюся знову до вікна.

Вони поводяться, як добрий і поганий поліцейський. І мені це не здається. Я це чітко бачу. А чому — поки не розумію.