Раді Вас бачити!

Ясміна.

Я йду за батьком мовчки, стискаючи пальці в кулак у кишені. Але подумки вже розвертаюся й іду геть. Далеко. В інше місто. В іншу країну.

Під’їзд зустрічає запахом солодкої випічки. Такий приємний, що на душі аж щемить.

Ліфт відчиняється одразу. Тато заходить першим, тисне на п’ятий поверх. І одразу — на кнопку зачинення дверей, навіть не перевіривши, чи зайшла я. Стоїть спиною до мене.

Зараз таке відчуття, ніби я напросилася пожити, як якась далека родичка, що приїхала вступати до коледжу. І мене не хочуть. Але відмовити не можуть.

Двері ліфта відчиняються з тихим скреготом.

Підходимо до дверей. І тато не дістає ключі, а тисне на дзвінок. Ніби ми прийшли в гості, а не до себе додому.

Чекаємо.

— Іду-у, — глухо чути з-за дверей.

Неприємна хвиля проходить тілом. Вона так м’яко тягне це слово, ніби тільки й чекала «нас» додому.

Замок клацає.

На мить заплющую очі, роблю глибокий вдих… і видих.

— Привіт, — усміхається вона й легко цілує тата в щоку.

Я ледь не кривлюся від цього «щастя».

Батько заходить, я — за ним, помедливши кілька секунд на порозі. І лише тепер бачу цю… білявку повністю.

Ідеальна укладка. Ті самі «голлівудські» локони.

Дорогий макіяж. Червона помада.

Сукня в тон губам. З великим вирізом, де груди, як кавуни.

Тато на них клюнув?

І наостанок — запах парфумів. Солодкий. Дуже. Від нього починає тиснути у скронях.

— Ясю, — усміхається. — Рада познайомитися нормально. Я — Іра.

І робить крок до мене. Я — назад, виставляючи долоні вперед.

— Без обіймів, — спокійно кажу. — Я не рада. І для вас — Ясміна.

Усмішка на її губах трохи тьмяніє. На секунду. Потім повертається. Трохи натягнутіша.

— Добре, — м’яко відповідає. — Як скажеш.

Але погляд… Там чітко світиться: «Я це запам’ятала. І тобі це з рук не зійде».

Я втомлено видихаю. Хочеться виспатися. І все.

Вона переводить погляд на тата й дивиться, ніби скривджене щеня.

Тато ж це бачить? Її нещирість.

Так? Ні?

— Ясміно, — різко каже він. — Ввічливіше.

Переводжу погляд на нього.

Не бачить!

— Я ввічлива, тату.

Навіть дуже.

Роззуваюся й іду до своєї кімнати, не слухаючи, про що вони там перемовляються. Мені абсолютно байдуже.

Відчиняю двері. І завмираю в отворі.

Ліжко накрите новим покривалом. Жахливо-рожевим. Пухнастим.

І на ньому — сукня. Біла. Пишна. Нарядна, як на ярмарок наречених.

Жар у грудях збирається так швидко, ніби там осередок моєї злості.

— Ясміно, — починає вона за спиною. — Я подумала, тобі підійде…

— Де мій плед? — перебиваю, не обертаючись.

— Я його прибрала, — спокійно відповідає. — Там була пляма… я подумала, тобі буде комфортніше з цим покривалом.

Мені плед дорогий. Як і та пляма. Її мама випадково поставила, коли заливала відбілювач до білих речей у пральну машину.

Повільно повертаюся.

— Прибрали куди? — врізаюся в неї поглядом.

— Я склала речі в пакет, — так само м’яко. — Щоб тут було… трохи по-нашому.

По-нашому?

Стискаю пальці на лямці рюкзака сильніше, щоб не кричати. І не здерти цю ганчірку з ліжка, зашвирнувши у вікно.

— Поверніть усе, як було.

Вона дивиться уважно. Навіть поблажливо. Ніби я примхлива дитина.

— Я вже купила новий, — киває на ліжко. — Цей краще підійде до дівочої кімнати.

— Мені не потрібно краще, — ціджу крізь зуби. — Де моє?

У неї смикається повіка.

— Я його вже винесла у… на вулицю.

Мене ніби струшує від її слів.

— Що зробили? — холодно уточнюю.

Тато робить крок до неї ближче. Обіймає за плечі.

— Ясміно, без скандалів. Ірі не можна нервувати.

Серце глухо б’ється об ребра, віддаючи в усьому тілі.

— Я хочу, щоб у мою кімнату ніхто не заходив, — кажу на диво спокійно. — І мої речі не чіпали.

Пауза.

— Це було достатньо ввічливо? — переводжу погляд на батька.

Він стискає щелепу.

— І ще... 

Заходжу до спальні, кидаючи рюкзак на підлогу. Хапаю сукню і повертаюся до них.

— Смаки різні, — простягаю їй назад. — Мені не підходить.

Вона бере її з глибоким вдихом, ніби тримається з останніх сил, щоб не зірватися. Губи підтискає.

Батько перехоплює сукню і робить крок до мене. Хапає за лікоть і заводить у кімнату, зачинивши за нами двері.

Морщуся від його хватки, але не відсторонююся.

— Я тебе просив бути ввічливою, — каже тихо, але жорстко. — Важко виконати?

— Я була ввічлива, — дивлюся йому в очі.

— Не була, — відрізає. — Іра старається. Обирала для тебе, щоб...

— А хто просив? — перебиваю.

Він видихає.

— Вона хоче налагодити стосунки. Нам жити разом.

Вириваю руку з його пальців.

— Я не просилася жити з вами. І не хочу...

Він робить крок ближче, перебиваючи мене.

— Ясміно, — каже моє ім’я так, ніби воно йому в горлі застрягло. — Ти надягнеш сукню, — кидає її на ліжко. — І ми поїдемо на день народження.

Пауза.

— І тільки спробуй поводитися як грубіянка…

Нахиляється трохи ближче.

— Я закрию тобі можливість потрапити на практику в клініку Волкова.

Я просто втрачаю здатність дихати.

Знову погроза?

Вдруге?

Він знову б’є туди, де для мене важливіше всього.

— Може, досить? — хрипко питаю. — Скільки можна тиснути?

— Поводься нормально — і ніхто тебе не чіпатиме.

Дивлюся на нього і розумію — зробить все про що говорить. А можливо, й більше.

Чим же вона важливіша за мене? За власну доньку.

— Відповіді не чую, — не зводить із мене погляду.

Протяжно видихаю крізь рот.

— Зроблю, як ти хочеш, — тихо кажу. — Але один раз.

Пауза.

— Більше — не буду.

Він киває. Погоджується надто швидко.

— Добре.

У мене брова вигинається від здивування.

Занадто легко він погодився. Навряд чи це справді «добре».

— За годину виходимо, — каже спокійно.

І вже біля дверей додає:

— Іра приготувала вечерю. Поїж.

Я мовчу. Усе, на що здатна, — стояти, як статуя, і намагатися не плакати. Знову.