Раді Вас бачити!

Макар.

Дивлюся в широко розплющені очі Ясміни — і рука сильніше стискається на косі. Ця дрібна зараза вибісила мене не лише бажанням утекти від мене. Знову. Будь-яким способом. А ще своєю довбаною фразою:

«Ґвалтують».

Моргаю. А перед очима — картинки з минулого, які й досі не дають нормально спати ночами.

Мама. Двоє мужиків. І батько. Який спокійно дивиться, як над нею знущаються.

І я, який повернувся додому надто рано. Але нічого не зміг змінити.

Щелепа стискається до скреготу зубів від злості, яку майже неможливо контролювати. Долоні горять. Пальці втискаються у вилиці Ясміни. Я буквально чую власне важке дихання.

Крихітка ворушиться, намагаючись відповзти, але я тримаю міцно. Морщиться, тихо видихає й хапається за моє зап’ястя.

— Макаре…

— Ну? — перебиваю. — Я чекаю.

Зараз вона сама покаже, що її не змушують. Поцілує мене, бо хоче цього. Хоч і вперто заперечує.

Я нікого й ніколи силою не беру. Усі самі ноги розсувають, згораючи від бажання.

Ясміна ковтає. Губи тремтять. Дивиться на мене так, ніби перед нею справжній демон.

А може, так і є. Заперечувати не буду.

На вулиці хтось кричить. Ярик жорстко огризається комусь за кілька метрів від машини. Гера когось б’є. Рація тріщить десь під машиною. Люди сигналять через перекриту смугу.

Хаос. Але мені байдуже. Я дивлюся тільки на неї. На цей збудливо-бісючий подразник, який боїться до тремтіння, але все одно бореться зі мною до останнього. І це, блядь, шалено заводить.

— Не буду, — шепоче.

Усміхаюся без жодної краплі веселощів.

— Будеш.

Схиляюся до її губ, зупиняючись буквально за міліметр.

— Відчепись…

— Поцілуй мене.

Ясміна дивиться в очі вперто. Зло. І, блядь, навіть зараз красива до нестями.

Вії мокрі — чи то від дощу, чи від сліз. Хрін розбереш. Щоки червоні. Губи щільно стиснуті в протесті. І погляд. Цей шалений погляд, який готовий мене спопелити. Він зводить мене з розуму. Ще ніхто не дозволяв собі так зухвало мені перечити й безкарно залишати рани. Як вона. Яка витворяє все, що тільки в голову стрельне. Але! Поки я це дозволяю.

— Першою — більше ніколи, — шипить.

От же шкідлива сучка.

— Дівчинко, — кажу їй просто в куточок рота. — У тебе дві секунди. Або хочеш дізнатися, що буде потім?

Ясміна метається поглядом по моєму обличчю, прекрасно розуміючи, що це не просто погроза. А попередження. Страх у неї зараз такий сильний, що я буквально через шкіру відчуваю, як у неї калатає серце. Хоч кілька хвилин тому вона кричала на всю вулицю, а зараз виглядає так, ніби реально чекає чогось страшного.

Вона важко дихає, продовжуючи дивитися мені в очі. Горда маленька язва. Потім повільно схиляє голову набік. Дуже повільно. Наче робить це через силу. Торкається моїх губ лише на секунду. Легко. Майже невагомо. І тут же намагається відсторонитися.

Ну вже ні. Ти мені винна нормальний поцілунок. Хоча б за те, що я стримався й не розніс усе до чортової матері.

Хапаю її за потилицю й цілую по-справжньому. Глибоко. Жорстко. Щоб більше не здумала влаштовувати цирк із поліцією, непокорою й не верзла про те, чого я з нею точно робити не буду.

Вона впирається долонями мені в груди, намагається відвернутися, але я лише сильніше стискаю пальці на її потилиці. Відпускаю її вилиці, рука лягає на талію, під мокре худі. Шкіра холодна, як лід, але ніжна й здригається від мого дотику. Крихітка починає тремтіти ще сильніше, трохи вигинаючись, коли долоня натискає на поперек.

Ось вона — реакція, яка видає її на всі сто відсотків.

Ясміна видихає мені просто в губи — і боротьба припиняється. Її вуста відповідають. Пальці стискають мій одяг. І це, блядь, як доза героїну, яку хочеться прийняти до кінця.

Долоня з силою ковзає по її спині, язики сплітаються, важке дихання наповнює салон машини. Руки крихітки проходяться по моїх грудях угору, хапаючись за плечі.

— Макаре Юрійовичу, — голос Ярика.

Ясміна завмирає на секунду, напружуючись, ніби реальність раптово врізається їй у свідомість. А потім смикається від мене, як від вогню, з такою силою, ніби я їй шкіру обпік. Впирається мені в плечі й відвертає голову.

— Відпусти, — важко видихає мені в бороду. — Швидко.

А мені хочеться вгатити Ярославу кулю в лоб за те, що завадив.

— Прошу вибачення, — нервово продовжує він. — Юрій Антонович під’їхав.

Сука.

— Макаре, — рявкає батько позаду. — Вийди з машини.