Раді Вас бачити!

Макар.

Ранок починається з кави й ниючих кісточок.

Дивлюся на розбиту шкіру, поки Гера веде машину мокрим проспектом. Дощ так і не закінчився з учорашньої ночі. Сіре небо тисне на місто, перетворюючи його на похмуру помийку.

Ненавиджу таку погоду.

Підношу стаканчик із кавою до губ і морщуся. Уже холодна.

— Пиздець.

Відчиняю вікно й викидаю стаканчик на узбіччя. Настрій зранку — лайно. Сташевський усе-таки встиг мене вибісити навіть без своєї присутності.

Вилицю неприємно тягне після його удару, а ребра нагадують про себе щоразу, коли глибоко вдихаю. Але я все одно усміхаюся. Добре побилися. Давно мені не було настільки весело. І йому, думаю, теж весело. Лежить зараз у лікарні, відпочиває, милуючись гарненькими медсестричками в коротких халатиках. Майже курорт.

Переводжу погляд на годинник — 7:47. Нормально. До батька приїду вчасно, тож пиздєжа бути не повинно.

Відкидаю голову на підголівник, остаточно розслабляючись.

— Знайшли? — питаю, дивлячись у вікно.

Гера одразу розуміє, про кого мова.

— Поки ні. Через грозу половина камер в місті вийшла з ладу.

А мене це не їбе.

— Георгію, — спокійно кажу. — Якщо до десятої не знайдете — я буду злий.

Він ковтає.

— Знайдемо, — одразу відповідає. — Підключу більше людей.

Киваю. Нехай шукають. Нема чого моїй незрозуміло де й у кого ночами шастати. Вона має бути в моєму ліжку. Без сил. 

Телефон починає дзижчати в кишені джинсів.

Дістаю. Батько.

І якого біса він уже дзвонить?

— Так, — відповідаю неохоче.

— Ти де? — одразу жорстко питає.

— Їду.

— Якого хрена, Макаре, ти побив Сташевського? Він у лікарні.

— І? — уточнюю.

Я це й так знаю. Бачив своє творіння.

На тому кінці кілька секунд тиші. Такої, після якої зазвичай починається мозгойобка.

— Макаре, — голос батька стає нижчим. Небезпечнішим. — Ти взагалі розумієш, хто його батько?

Усміхаюся, проводячи пальцем по ниючій вилиці.

— Розумію.

— Тоді якого хріна ти влаштовуєш цирк у клубі?!

Цирк? Нє. Цирк — це коли мені намагаються пояснити, що чіпати моє й перечити мені — нормально.

— Він охуїв, — спокійно пояснюю. — Я пояснив йому, що так робити не треба.

Гера ледь помітно коситься на мене з усмішкою й одразу знову переводить погляд на дорогу.

— Ти побив сина мого партнера до реанімації!

— Не перебільшуй. Живий же.

Батько шумно видихає в слухавку.

— Треба все виправити. Сьогодні ж.

— Що зробити? — сідаю рівніше. — Ти мені ще вибачитися запропонуй.

— І запропоную, — гаркає. — І ти це зробиш.

Хуй вгадав.

— І не подумаю, — відповідаю.

На тому кінці щось із гуркотом падає.

Психує. Рідкість.

— Щоб за десять хвилин був у мене в кабінеті, — жорстко каже батько. — І тільки спробуй знову влаштувати цирк.

Зв’язок обривається.

Видихаю. Усе-таки пиздьож про «неналежну поведінку» буде. Знову. І не набридло ж йому?..

«Макаре, тримай себе в руках».

«Ти створюєш проблеми».

«Коли навчишся слухатися старших?»

Ніколи. Ти мені більше не авторитет після того, що зробив із мамою.

Машина звертає до батькового бізнес-центру. Висока скляна будівля стирчить посеред міста, як пам’ятник чужим амбіціям.

Охорона на в’їзді одразу підіймає шлагбаум. Машина заїжджає в паркінг і паркується біля ліфта.

Виходжу з машини, грюкнувши дверима.

Сподіваюся, він вкладеться в десять хвилин — і я звалю звідси якнайдалі.

Ліфт підіймається на шістнадцятий поверх, двері роз’їжджаються.

Коридор зустрічає приглушеними голосами, стуком по клавішах і нудотно-солодкою усмішкою нової батькової секретарки.

— Макаре Юрійовичу, доброго ранку, — підводиться з-за столу й смикає вниз коротку спідницю. — Юрій Антонович чекає на вас.

І виляє задом до батькового кабінету попереду мене.

Схиляю голову трохи набік, розглядаючи «картину». Батько, певно, уже виїбав її в усі щілини.

Руда відчиняє двері й ще м’якше промовляє:

— Юрію Антоновичу, до вас син.

Я лише протяжно видихаю.

І нахуя перлася? Я й сам міг про себе повідомити.

Проходжу до крісла й розвалююся в ньому, уважно дивлячись на батька. Погляд у нього злий, губи стиснуті. Він кидає телефон на стіл.

— Ти вчора відзначився, Макаре. Усюди.

Я мовчу. Чекаю продовження.

Батько відкидається на спинку крісла.

— Інгу навіщо образив?

— Набридла мені.

Він повільно видихає через ніс. Як людина, яка з останніх сил стримується, щоб не прибити співрозмовника.

— Інга — донька Давидіва.

— Вітаю її.

— Макаре.

— Що? — розводжу руками. — Мені тепер кожну, кого ти мені підсовуєш, трахати й каблучку дарувати?

Жовна на його обличчі смикаються.

Як же приємно. Люблю, коли в нього стає таке лице. Значить — бішуся не тільки я.

— Ти поводишся як малолітній дегенерат, — холодно промовляє батько. — А не як людина, яка має піднятися вище.

Усміхаюся.

— Не має.

Повисає тиша. Важка.

Батько повільно випрямляється в кріслі, складаючи руки в замок на столі.

— Має, — з натиском каже. — Потрібно укладати вигідні союзи й займати місця ближче до верхівки.

Дивлюся йому просто в очі.

— Я й так маю хороше положення в потрібних колах. Мені достатньо.

Його погляд стає жорсткішим.

— Давидіви в колі Царя, Макаре. А це означає — союз із їхньою сім’єю вигідний.

— Мені похуй, — спокійно кажу.

Батько примружує очі.

— Мені теж похуй, сину, на твої бажання. Усе вже домовлено.

Відкриває шухляду й ставить переді мною маленький чорний футляр.

Сука. Він серйозно?

— Бери каблучку й їдь до неї, — цідить крізь зуби.

Повільно видихаю, намагаючись не спалахнути.

Підводжуся з крісла.

— Сам розрулюй, тату. Моє слово — «ні».

Іду до дверей, а він різко встає з-за столу. Стілець із гуркотом від’їжджає по підлозі.

— Повернись! Не доводь, Макаре.

— І ти не доводь! — кажу, навіть не обертаючись. — І не клич через херню.

Розчиняю двері й виходжу в коридор, чуючи за спиною його тихі мати.

Він свою сім’ю зруйнував, тож нехай не суне носа в моє особисте. Я можу знову зірватися.

Тисну кнопку ліфта — двері роз’їжджаються одразу. Заходжу всередину, а перед очима знову мама. Той вечір. Крики й кров.

— Блядь, — видихаю, стискаючи зуби так сильно, що аж вилицю ломить.

Проводжу рукою по обличчю, намагаючись стерти спогади. Їх хочеться забути. І водночас — пам’ятати. Бо все найгірше в мені саме через нього.

Двері ліфта відчиняються, і Гера прибирає телефон від вуха.

— Макаре Юрійовичу, знайшли дівчину.

Хмикаю.

Ось хто на деякий час відключить мої думки.

— Поїхали за нею, — віддаю наказ.