Раді Вас бачити!

Ясміна.

Жіночий голос вривається так різко, що у вухах аж клацає.

Я одразу сильніше впираюся в Макара, намагаючись його відштовхнути. Але йому хоч би що. Лише ще ближче притягує мене до себе. І язик знову нахабно ковзає мені до рота.

Та він знущається.

Кусаю його за язик так різко, що він хрипко видихає мені в губи. У роті одразу розливається металевий присмак крові.

— М-м, — хрипко тягне, трохи відсторонюючись. — Болячe, крихітко. Ти чого така кровожерлива?

— Не пхай мені до рота свою мітлу, — огризаюся.

І ненавиджу те, наскільки м’яко звучить власний голос. Бо тіло реагує зовсім не так, як мало б. Наче цей білявий псих діє на мене як наркотик. Варто йому торкнутися — і шкіру починає плавити.

Боже, ну чому саме на нього така реакція?..

— Макаре, — знову лунає жіночий голос. Уже роздратованіше. — Відірвися від своєї іграшки. У мене проблема.

Іграшка?.. 

Слово проходиться по нервах наждачкою.

Я різко повертаю голову до дівчини.

— Я не іграшка, — різко кидаю. — Цей ненормальний тримає мене тут силою.

У дівчини підіймаються брови.

— Ненормальний? — хмикає. — Ти або дуже дурна, або дуже хоробра.

Дурна. Інакше не зв’язалася б із ним.

Макар тихо хмикає десь у мене над головою, чим дратує ще сильніше.

— Відсунься, — скидаю його руки з себе. — Дихати нормально заважаєш.

Дівчина тихо пирхає зі сміху.

— Вона мені подобається, братику. Хоч хтось поруч із тобою не сцить окропом.

Блондин не відходить, лише ліниво проводить великим пальцем собі по губах.

— Так, — погоджується. — Але сама до мене цілуватися полізла.

У мене аж рот прочиняється від обурення.

— Не перекручуй реальність!

— Це факт! — нахабно заявляє.

І дивиться так, ніби це все змінює.

Хоча… для нього, мабуть, справді змінює.

Дівчина біля дверей складає руки на грудях, опускаючи погляд на мої чоботи.

— А вона тобі взагалі хто? Бо для секс-іграшки надто зухвала.

У мене брови повзуть угору до болю в шкірі.

— Ще перевиховати не встиг, — ухмиляється блондин.

— І не встигнеш, — шиплю, штовхаючи його в груди й швидко роблячи крок до дверей.

— Стояти, язво, — Макар хапає мене за руку. — Промокнеш. Тебе ніхто не випустить за ворота.

Обертаюся до нього.

— Я тобі ще й занозою в дупі буду. І кісткою в горлі.

Куточок його губ повільно смикається вгору.

— Це поки ми до моєї спальні не піднялися.

Макар опускає погляд на мої губи. 

Надто повільно. Надто уважно.

І в мене всередині знову все смикається.

Та що ж таке…

— Перестань витріщатися, — бурчу, вириваючи руку й щільніше загортаючись у його пальто.

Відчуття, ніби він бачить мене наскрізь. Крізь одяг.

— Не ховайся, — обходить мене й зачиняє вхідні двері. — Я вже бачив тебе майже голою, крихітко, — обертається до мене. — У тій сукні в клубі фантазія особливо не була потрібна.

Щоки спалахують миттєво.

— Придурок.

— Ого, — втручається дівчина. — Вона безсмертна, чи що?

Блондин не зводить із мене погляду.

— Вона ще своє отримає. А ти чого заявилася серед ночі?

І тільки тепер переводить погляд на дівчину. Кладе мені руку на спину й змушує йти за ним.

Смикаюся, а він зміщує долоню на талію, спрямовуючи мене до кухні.

Бляха.

— Братику, я в тебе поживу, — ставить до відома дівчина. — Батько знову за своє. Я не хочу заміж за Равенського.

Я обертаюся до неї з німим здивуванням. У батьків масове помутніння розуму?

— Добре, Віоло, — без вагань погоджується він. — Із батьком завтра поговорю.

Блондин відходить від мене до кухонної стійки, а я продовжую дивитися на дівчину. Вони зовсім не схожі. Вона — кароока шатенка, а він — блакитноокий блондин.

Але потім думки знову з’їжджають на план втечі, і я вже не слухаю, про що вони говорять.

Через парадний вихід — не варіант. Сумніваюся, що Макар збрехав. За логікою — мене справді не випустять без його дозволу. Упевнена, охорона тут давно звикла не ставити зайвих питань про дівчат, яких він привозить серед ночі. Отже, треба знайти інший вихід із цього будинку. І він точно має бути. От тільки де?..

Переводжу погляд на блондина. Він ліниво крутить склянку в руці, уважно слухаючи Віолу. 

Дивно, але, здається, сестра для нього важлива.

Ти диви, не зовсім безнадійний.

Видихаю, схрещуючи руки на грудях. Озираюся довкола. І погляд чіпляється за вікно.

Ну звісно. Як я одразу не здогадалася?! Це ж перший поверх. І двір освітлений не повністю.

Хоч би вийшло. Боже, допоможи!

— Макаре, я хочу в туалет, — голосно кажу, продовжуючи зображати роздратування.

Він повертає голову в мій бік і дивиться уважно, трохи піднявши брову. Наче намагається зрозуміти — брешу я чи ні.

У мене навіть долоні пітніють.

— Писати хочу, — додаю для переконливості. — Чи в тебе таке не передбачено?

— Іди, — після кількох секунд мовчання каже.

— Куди? — уточнюю.

Чи він справді думає, що я дозволу питала?

— Показати? — ухмиляється.

— Сказати, — закочую очі.

— Перед сходами праворуч, треті двері ліворуч.

Мовчки розвертаюся й повільно виходжу з кухні. Але щойно звертаю за ріг — трохи пришвидшую крок і дуже сподіваюся, що будинок не нашпигований камерами.