Раді Вас бачити!

Ясміна.

Ворушуся й відсуваюся вбік лише тоді, коли дверцята з іншого боку відчиняються.

Притискаюся до своїх дверцят максимально щільно, навіть не повертаю голову в бік Макара. Лише чую, як він сідає поруч. Важкий запах парфумів одразу змішується із сирістю одягу.

Грюкання дверей. Звук мотора. Машина рушає з місця.

Я дивлюся у вікно, не кліпаючи. На людей, які почали бігати туди-сюди. І на те, як Колю підіймають і приводять до тями. Але мені не видно, чи опритомнів він.

Боже, хоч би з ним усе нормально було й його не сильно покалічили.

— Крихітко, тільки не кажи, що ти плачеш через нього, — спокійно каже він.

— Я не хочу з тобою розмовляти, — тихо відповідаю.

— А доведеться. Мені подобається твій запал… кусатися.

Повертаю до нього голову. 

Він сидить розслаблено, закинувши руку на спинку сидіння. Кісточки збиті. На вилиці синець. На шиї — слід від моїх зубів.

Треба було кусати сильніше. Якнайсильніше.

— Більше так не роби, Ясміно. Твої думки мають бути лише про мене.

Я фиркаю.

І з якого біса я маю думати лише про нього? Він же не моє спасіння.

— Хіба що коли думатиму, чим тебе лупанути, — відвертаюся до вікна.

— А ти гарна, коли злишся.

О боже… він знущається наді мною.

— Макаре, — повертаюся до нього й одразу натикаюся на цікавість у блакитних очах. — Зганяй у пекло. І заблукай там!

Він усміхається.

— Не вийде, крихітко. Я в ньому живу.

І мене туди тягне?

НАХРІНА?

Обіймаю себе руками, щоб зігрітися. Я завтра точно зляжу з температурою. А мені ще тепер треба придумати, як умовити Замкову на перездачу. Після вистави, яку влаштував цей козел, вона мені тепер і «добрий день» не скаже.

— Іди зігрію тебе, Ясміно.

Брови у мене миттєво злітають угору.

— Я краще помру від переохолодження, — відповідаю.

Чим до нього обійматися полізу.

— Неправильна відповідь.

І загрібає мене, перетягуючи собі на коліна.

Я скрикую й одразу впираюся однією рукою йому в груди, другою — у водійське сидіння, намагаючись злізти. Але його клешні утримують мене на місці.

— Відпусти!

— Ні, — вимовляє так, ніби це найнормальніша відповідь у світі.

Тепла долоня лягає мені на поперек. І повільно розтирає голу шкіру.

Мене аж пересмикує від цього.

— Охрінів? — хапаюся за його руку й скидаю. — Не чіпай мене.

— Маю право.

Ого загнув!

— Яке, до біса, право? Я не твоя рабиня.

— Звісно ні, — підтверджує. — Не рабиня.

Блакитні очі уважно ковзають по моєму обличчю. Надто уважно. Наче він реально намагається зрозуміти, що в мене в голові.

— Ти тепер моя дівчина, крихітко. Це статусніше, ніж рабиня.

У мене аж рот привідкривається від такої нахабності.

— Я згоди не давала. Мене таке не приваблює. Я не хочу, — тараторю.

— Ясміно, — стискає моє стегно. — Це не обговорюється. Треба було думати раніше, що ти мені пропонуєш.

Бляяяядь, як же він уже задовбав цим нагадуванням.

Стискає руки на моїх стегнах і розвертає мене до себе обличчям, підтягуючи ближче до стояка.

Серце сіпається так різко, що аж боляче. Хапаюся за його хворі ребра, аби тільки відпустив.

Він трохи хилиться набік, напружуючись усім тілом.

— Боляче.

— Відпусти мене негайно! — кричу, намагаючись злізти, і сильніше тисну на його ребра.

Хоч би відпустив! Я вже готова на ходу вистрибнути, аби тільки не бути поруч із ним.

Але цей псих не відпускає. Він перекидає мене спиною на сидіння, навалюючись зверху всім своїм тілом. Я навіть нормально вдихнути не можу.

— Бегемот! Злізь! — копирсаюся під ним.

Макар тихо сміється мені кудись у шию.

— Бегемот? Серйозно?

— Так! Ти мене розчавив, — штовхаю його в плече. — Злізь негайно.

— Ні-і-і, — протягує. — Я ж обіцяв трахнути тебе тут.

Проводить язиком по шиї. Мурашки миттєво розбігаються по шкірі.

— А обіцянки я завжди виконую.

От же скотина.

Знову намагаюся вирватися, але він лише зручніше влаштовується зверху, хапаючи й утримуючи мої зап’ястки однією рукою над головою.

Серце калатає як ненормальне. 

Він же пожартував? Не зробить цього?..

— Ти хворий, Макаре, — пищу.

— Є трохи.

І каже це так спокійно, ніби мова про нежить.

Машина плавно гальмує на світлофорі, а я користуюся моментом і знову смикаюся вбік.

Без толку.

— Ясміно-о-о, — тягне з насмішкою. — Ти зараз уся мокра, холодна й зла. Куди тобі тікати?

— Від тебе подалі, — відвертаю голову вбік, щоб не поцілував.

І збоку з’являється синьо-червоне миготіння.

Поліція? Це ж вона?..

Довго не думаю. Глибоко вдихаю й голосно кричу:

— Допоможі-і-іть! Ґвалту-ю-ю-ють!

Макар різко підіймає голову. Очі не то здивовані. Не то... злякані?

— Ґвалтують? — шепітом перепитує.

Я гублюся від його реакції. Він чого так змінився?

— Поліція. Вийдіть із машини негайно, — і дверцята біля моєї голови відчиняються.

Підіймаю голову — на нас направлений пістолет.

— Допоможіть! Мене викрали, — нервово бурмочу.

Макар переводить погляд на поліцейського. 

— Зброю опусти, — гаркає. — Дівчину лякаєш.

— Руки від неї прибрав швидко! — рявкає поліцейський.

Демидів відпускає мої зап’ястки й трохи підіймається.

Я одразу відповзаю вбік, втискаючись у сидіння біля відчинених дверцят. Серце калатає так сильно, що аж у скронях віддає.

Позаду Макара теж відчиняються дверцята.

— Дівчино, вийдіть із машини, — каже другий поліцейський.

Так! Так, блін!

Виставляю ногу на асфальт, але Макар хапає мене за руку. Різко. Міцно.

Я скрикую.

— Крихітко, — крізь зуби промовляє, дивлячись мені в очі. — Не ускладнюй все. Сиди спокійно.

У мене всередині все холоне.

— Відпусти дівчину! — знову рявкає поліцейський.

Макар переводить на нього погляд. Холодний. Розлючений.

— Лейтенанте, — вимовляє так, ніби особисто його знає. — Ти зараз або зачиняєш двері й ідеш, або потім шукатимеш нову роботу. Після лікарні.

Тиша.

У мене аж подих збивається. Він серйозно погрожує людині в формі?

Поліцейський хмуриться ще сильніше.

— Це погроза?

— Попередження.

— Макаре Юрійовичу, — озиваються з переднього сидіння. — Вирішити питання?

Мій погляд починає метатися по всіх обличчях. Я вже панікую так сильно, що починаю смикати руку, намагаючись вилізти з машини.

— Виріши, — відповідає Макар і смикає мене за руку так, що я валюся йому на ноги, вдаряючись головою об його коліно.

Подих обривається, сльози підступають, біль у голові стає сильнішим.

Гучне клацання запобіжника.

Я притихаю, боячись навіть ворухнутися.

— Із машини вийшов! Швидко, — каже поліцейський.

Та що ж вони не можуть підкріплення викликати? Або вистрілити, на худий кінець. У ногу. Або краще в руку, щоб не тягнув їх до мене.

Передні двері розчиняються. Охоронці виходять.

— Залишайтеся в машині, — наказує поліцейський.

— Ти Демидіва зупинив, уєбок, знаєш, чим тобі це загрожує? — голосно каже амбал.

— Демидіва? — перепитують перелякано в один голос.

Все. Мені кранти. Поліція мене не врятує. А Макар зараз дуже злий. І я вже бачу, як він хапає мене за шию й придушує.

— Вдарилася, крихітко? — гладить мене по голові.

Смикаюся від несподіваного дотику й мовчки підіймаюся з його ніг.

На вулиці метушня, тихі стогони й удари.

— Ти хто, блядь, такий? — шепочу, ковтаючи сльози.

— Мафіозі.

Я тихо пискаю, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

— Бути такого не може.

— Може.

І різко хапає мене за потилицю, притягуючи до себе.

Я не дихаю, дивлячись у крижані очі.

— І ти мене розізлила, крихітко.

Хапає мою косу й тягне вниз, змушуючи закинути голову.

Я морщуся від натягу шкіри на голові й, здається, зараз знепритомнію від страху.

Його пальці обхоплюють мої вилиці.

— А тепер пограй у слухняну дівчинку. Цілуй мене. Сама.