Раді Вас бачити!

Макар.

Дощ барабанить по даху машини, поки Гера витягує дівчину назовні. Вона виривається одразу. Авжеж. Бойова. Вперта.

— Пусти! — шипить, смикаючись у руках охорони. — Я сама піду.

Мовчки виходжу слідом, грюкаю дверцятами машини й підіймаю на неї погляд.

Маленька. Зла. Мокра. У моєму пальті майже тоне. І водночас дивиться так, ніби готова мені око пальцем виколупати.

Усміхаюся собі під ніс.

Цікава. З характером. Дуже.

Більшість баб поруч зі мною або починають підлещуватися, або тремтіти. Особливо коли дізнаються, хто я. А ця — огризається. Навіть зараз. Ще й слова підбирає так, щоб болючіше й гостріше вжалити.

— Я не залишуся з тобою, — випльовує в мій бік. — Ти мене взагалі чуєш?

Чую. Просто мені байдуже на її крики.

Підіймаюся сходами до будинку, а Гера ставить її на ноги поруч. Дівчина одразу відступає на крок назад. Швидко. Нервово. Оглядається.

Шукає вихід. Втекти хоче. Ну нехай спробує. Я із задоволенням подивлюся, на що ще здатна її фантазія.

— Ласкаво прошу додому, крихітко, — відчиняю перед нею двері.

Ясміна дивиться на мене так, ніби я щойно запропонував їй зайти до пекла.

Ну… Можливо, це недалеко від правди.

— Пізно ти увімкнув гостинність. Не хочу я заходити, — цідить слова.

— М-м, — тихо тягну. — Можна й тут. Охорона це видовище оцінить, — роблю до неї крок.

Вона швидко прослизає всередину з тихим:

— Психопат, хай йому грець.

Не вона перша мені таке каже.

Кидаю ключі на тумбу. Знімаю годинник із зап’ястя, запихаючи його в кишеню штанів.

Вона стоїть посеред холу. Напружена. Стиснута. Але підборіддя все одно тримає високо.

Вперта до дурості.

— Ну? — складає руки на грудях. — Що далі? Підвал? Ланцюг? Наручники?

Хмикаю.

— З фантазією в тебе все добре.

— А в тебе з головою явно ні.

Гера тихо давиться смішком біля дверей.

Переводжу на нього погляд.

— Вільний.

Той миттєво стає серйозним і зникає, прикривши вхідні двері.

Знову дивлюся на дівчину.

Вона шумно видихає. І лише зараз у її очах миготить справжній страх.

Ну нарешті. А то я вже подумав, що він у неї замінюється злістю.

Підходжу ближче. Ясміна одразу відступає на крок назад.

— Не підходь, — швидко озирається довкола.

— А то що?

— Вріжу, — відступає ще назад і миттю забігає до вітальні.

Куточок губ смикається вгору.

Вірю. Вона й справді може. З нею точно буде цікаво. І непередбачувано.

Йду за нею до вітальні.

Ясміна хапає зі столу вазу з фруктами й висипає все на підлогу. Скло притискає до грудей.

— Ти погана гостя, — дивлюся на фрукти, що розлетілися по всій підлозі. — Смітиш.

— Як приємно, що ти помітив, — єхидно усміхається. — Випусти мене!

Усміхаюся їй у відповідь.

— Ні, крихітко. Не раніше ранку.

Можливо. Я ще не вирішив.

— До ранку, значить?

І швидко розчавлює виноград ногою.

— Я тобі весь дім рознесу. Обіцяю.

Розводжу руки в боки.

— Починай, Ясміно.

Вона примружує очі.

— Але за кожну пакість відповідатимеш. Тілом.

Хмикає.

— Ти… — запинається. Явно хотіла вилаятися. — Чого саме я? Іди знайди іншу. Яка буде рада твоїй увазі.

Глибоко вдихаю, роблячи до неї крок.

Інші вже не вражають. Вона сама винна, що моя увага впала саме на неї. Усі хочуть до мене, а вона навпаки — намагається втекти. Огризається. Хамить. І нахабно поводиться, лізучи до мене з проханнями.

Мені сподобалося. Це вже для неї як вирок.

— Ти сама ж себе запропонувала. Чого тепер бісишся?

Дівчина відходить за крісло, пропалюючи мене поглядом.

— Я попросила допомоги. Розумієш? ДОПОМОГИ, — викрикує останнє слово.

Дивиться в бік виходу з вітальні, потім — на мене.

— Погана була ідея, — бурмоче. — Жахлива. Найбезглуздіша.

Відступає вбік, щойно я знову роблю крок до неї.

— Звідки я могла знати, що ти психопат? М? У тебе ж це на лобі не написано.

— Могла здогадатися, — піджартовую з неї. — Жіноча чуйка не спрацювала?

Ясміна щось невиразно шипить собі під ніс. Погляд метається між мною та виходом із вітальні.

— Уже щось придумала? — з цікавістю уточнюю.

— Угу, — тягне й жбурляє в мене вазу.

Я ледь встигаю ухилитися. Відстань між нами маленька. А ця вже мчить до виходу.

— Зараза, — усміхаюся, кидаючись за нею.

Дівчина тільки кладе долоню на ручку дверей, як я хапаю її за талію й втискаю спиною в стіну.

— Далеко зібралася, крихітко?

Вона важко дихає, впирається руками мені в ребра.

— Подалі звідси, — зло кидає. — Що тут незрозумілого?

Підіймаю руку й повільно прибираю мокре пасмо з її щоки. Пальці ковзають по шкірі — і вона завмирає. Але поглядом продовжує мене вбивати.

Красива. Дуже. Особливо коли злиться.

— Ти сама до мене підійшла, крихітко, — тихо нагадую. — Тепер пізно робити вигляд, що це була погана ідея.

— Це й була погана ідея, — шепоче.

Лише для неї.

Відсуваю полу пальта вбік. Рука торкається її талії. Дівчина смикається вбік, ще сильніше втискаючись у стіну.

— Силою візьмеш?

— Ні.

Ковзаю долонею вниз. До її стегна. Вона одразу перехоплює мою руку. Хапає за зап’ястя, міцно стискаючи.

— Ти дозволиш, — м’яко кажу. — За власним бажанням, Ясміно.

Вона дивиться мені в очі.

— Макаре — ні.

Як же красиво буде, коли вся її зухвалість посиплеться.

Підсуваюся ближче, притискаючись до неї стегнами. Ясміна ковтає. Дихає через раз.

Нахиляюся до її губ. А вона відвертає голову вбік.

Ну що ж, пограємо, крихітко.

Цілую у вилицю, злегка прикушуючи. І її тіло напружується. Пальці сильніше стискаються на мені.

— Отак, — шепочу їй у кутик губ. І туди ж цілую. — Мовчи.

Обхоплюю її за вилиці, повертаючи обличчя до себе.

Очі широко розплющені, блищать. І в них плещеться купа емоцій. Губи прочинені.

— Я тебе придушу, — крізь зуби цідить.

Усмішка з’являється сама собою. Гарно погрожує.

— Якщо зможеш ходити після свого характеру — спробуєш, — відповідаю.

Втискаюся в її губи. А двері збоку різко розчиняються.

— Макаре! — дзвінкий жіночий голос розноситься всім холом.