Раді Вас бачити!

Ясміна.

Прокидаюся від гучного крику, ніби в рупор:

— Ясько, вставай швидко! Проспали!

Різко сідаю на ліжку й одразу хапаюся за голову. Болить так сильно, що аж повіка смикається.

— Щітка на пралці, — бурмоче Настя, натягуючи джемпер. — Речі — у мене в кімнаті. У тебе п’ять хвилин.

— Дівки, йолки-маталки, — уже кричить Люда. — Де ключі від машини?!

Шурхіт в коридорі.

— Ми точно запізнимося на контрольну, — додає.

Чорт.

Відкидаю ковдру й встаю з ліжка. Ноги одразу нагадують про вчорашній паркан.

— Ай, блін…

Опускаю погляд вниз.

Коліна в саднах. Стегно пече. Задираю футболку, яку Настя дала для сну — на боці довга подряпина. Долоні теж виглядають так, ніби я душила кота голими руками, а він відбивався кігтями.

Краса.

Швидко чухаю у ванну.

Розпаковую щітку й кошу погляд у дзеркало.

— Боже, — шепочу.

Очі червоні. Невиспана. А на голові — ніби два рази пальцями в розетку полізла, а потім зверху ще й ураган по волоссю пройшовся.

Розправляю ковтуни пальцями. Оце що значить кучеряве волосся без нормального догляду.

Запихаю щітку до рота й риюся в косметичці подруги, витягуючи резинку. Зараз хоч косу заплету, щоб не бути схожою на опудало.

Дочищаю зуби, збираю волосся в косу, вмиваюся крижаною водою й вилітаю з ванної.

— Де мої джинси?! — горлає Настя з кімнати.

— На стільці! — відповідає Людка.

— Це не вони!

— Тоді не знаю!

Люда в коридорі вже натягує куртку й одночасно жує бутерброд.

— Я вас зараз тут кину й сама поїду! — погрожує вона з набитим ротом.

— Почекай, будь ласка, — бурчу, залітаючи до Насті в кімнату.

Вона кидає в мене одяг.

— Тримай. І так, ліфчика в мене для тебе все ще немає.

— Переживу.

— А от хлопці в універі — навряд, — рже Люда з коридору.

— Людка! — обурююся, хоча впевнена — ніхто нічого не помітить. У мене маленькі.

Натягую толстовку й дорогою до дверей запихаю ноги в джинси.

— Мені ручку взяли? — уточнюю, намагаючись швидко всунути ногу в чобіт.

— У мене є, — озивається Люда й відчиняє вхідні двері.

Настя впихає мені в руки білу куртку.

— Біла? Я ж її забрудню.

— Ай, — махає рукою. — Відпереться, — і виштовхує мене в спину на сходовий майданчик.

Грюкає дверима, клацає замком, і ми швидко біжимо до ліфта, який тримає Людок.

— Встигнемо? — питаю, застібаючись.

— Якщо без заторів — так, — відповідає Люда.

Я видихаю, хоча від поспіху трохи трусить.

Телефон Насті пілікає сповіщенням. Вона мигцем дивиться на екран — і хмуриться.

— Що? — одразу питаю.

— Та нічого… — занадто швидко відповідає. — Просто розсилка. Спам.

— Брехати не вмієш, — примружується Людка. — Що там?

Настя прикушує губу й по черзі дивиться на нас з-під лоба.

— Савкін пише, — переводить погляд на мене. — Тебе шукає.

Коля?

— Мене? — дивуюся. — Навіщо?

Але серце, звісно, одразу підскакує до горла.

— Не знаю, — знизує плечем Настюха. — Я йому не відповідала.

Виходжу з ліфта, а Люда свердлить мене поглядом.

— Ти з ним спілкуєшся?

Повертаю до неї голову.

— Ні.

— Чи все-таки так? — відчиняє двері й продовжує дивитися на мене.

— Ні, — повторюю. — Я б вам сказала.

І це правда. Їм би я сказала першими, бо якщо самі дізнаються — заб’ють мене брудним тапком.

— Люд, ну правда, чого ти причепилася? — заступається за мене Настя. — Каже ж — ні.

А я ніяк не можу зрозуміти — що йому потрібно?

Виходимо на вулицю й швидко біжимо під дощем до Людчиного Kodiaq. Їй тато не так давно подарував його на повноліття. Але їздить вона шикарно.

Сідаємо. Я — назад. Настя — вперед.

Люда тисне на газ і так різко вирулює, що нас аж у двері втискає.

— Ей! — скрикує Настя. — Шумахерко, живими нас довези.

— А мені подобається, — усміхаюся. — Тисни, Людок, — підбурюю. — Ми маємо встигнути вчасно.

— Ясько, — усміхається та. — А коли на мотоциклі поганяємо?

Усмішка гасне.

— У мене немає мотоцикла. То Колін був.

Люда підтискає губи. Зрозуміла, що ляпнула дурницю.

Відвертаюся до вікна, дивлюся на зливу й намагаюся ні про що не думати. А то думки лізуть — то про Макара, то про Колю, тата і… М-м-м…

Людка так різко тисне на сигнал, що аж у вухах дзвенить.

— От кретин, — шипить. — Підрізав мене.

Зупиняємося на світлофорі, і вона відчиняє вікно.

— Відкрий! — кричить, показуючи рукою водієві зеленої BMW «відкрий».

Вікно там опускається.

— Козлина! — кричить і тицяє йому середній палець.

— Охреніла, мала?! — прилітає у відповідь.

— Ти мене підрізав, лопух. Окуляри замість лінз одягай, сліпондяй.

— Рахуй, що ти вихватила квиток в пекло, мала, — спокійно каже чоловік.

Людок фиркає. І ще раз показує середній палець.

— Людка, — пищить Настя, мало не лягаючи на неї, так витягується, щоб роздивитися хлопця. — Це ж Віталій Сафонов.

— Та мені насрати, — шипить та, зачиняючи вікно. — Нєхуй мене підрізати.

Я сповзаю на сидінні якомога нижче, щоб мене не помітили. Без поняття, чи був він на тому довбаному ювілеї й чи бачив мене. Але краще не потрапляти на очі друзям Демидіва.

Людка тисне на газ і різко перебудовується просто перед носом BMW, ще й пригальмовуючи.

Той сигналить, а вона сміється.

— Плетися за мною, лопух.

— Ми запізнюємося, — нагадую.

— Бля… — бурчить і тисне на газ.

Доїжджаємо за три хвилини до дзвінка.

Вилітаємо з машини кулями й біжимо, ніби на пожежу.

Розчиняємо двері аудиторії — і лунає дзвінок. Замкова підіймає на нас погляд.

— Пунктуальні. Сідайте.

Ми одночасно видихаємо й плюхаємося за парти.

Встигли.