Раді Вас бачити!

Ясміна.

Голоси пробиваються крізь сон уривками. Наче хтось розмовляє за стіною. Тихо. Нерозбірливо.

— ...хлопець живий...

— ...до лікарні...

— ...нехай лікується...

Свідомість чіпляється за перші слова — хлопець живий.

Макар його не вбив. Слава Богу.

Ця думка спалахує десь у глибині й повільно витягує мене з темряви. Повіки важкі. Тіло чомусь ватяне. А в голові гуде, ніби у вулику.

Намагаюся ворухнутися й завмираю. Під щокою щось тепле. Тверде. І дуже знайомо пахне чоловічим парфумом.

Серце робить зайвий, гучний удар. Повільно розплющую очі.

Темно. Я в машині. І сиджу точно не на сидінні цієї машини.

Піднімаю погляд. І бачу татуйовану шию.

Мене ніби обливає окропом. Подих застрягає в горлі.

Я все ще сиджу в нього на руках. Не просто поруч. А в нього на колінах, притискаючись до його грудей.

Рука Макара лежить на моїй спині. Велика. Важка. Наче тримає, щоб я не впала. Або, точніше, щоб знову не спробувала втекти.

Але найменш зрозуміле інше: «Якого біса я його обіймаю?»

Різко забираю руку й смикаюся назад. Точніше — намагаюся. Але лаписько миттєво притискає мене ще щільніше до його тіла.

— Прокинулася?

Низький голос змушує все всередині стиснутися. Перед очима спалахує промзона. Постріл. Кров на асфальті.

Мене починає нудити.

— Не чіпай мене.

Голос виходить хрипким, сонним.

— Я хочу сісти на сидіння... будь ласка.

І це звучить дуже жалюгідно, але мені байдуже. Я хочу бути від нього якнайдалі.

Демидів бере мене за підборіддя. Його пальці такі гарячі, що від дотику по тілу пробігають мурашки. Піднімає мою голову вгору. Дихання б’є мені в обличчя, і серце прискорюється до нереально швидкого ритму.

Що він зараз зі мною робитиме?

Кричатиме? Каратиме? Читатиме нотації?

Чи... що?

— Тобі незручно?

Я дивлюся куди завгодно, тільки не на нього.

— Незручно.

Як може бути зручно сидіти на «ньому»?

— Подивися мені в очі, крихітко, — м’яко каже.

Мене прошиває тремтінням від його тону. Менше години тому він стріляв у людину, а зараз спокійний, як удав.

— Макаре, я хочу нормально сісти, — швидко кидаю на нього погляд і знову опускаю очі, смикаючи головою вбік.

Його пальці зісковзують з мого підборіддя. Дихати одразу стає легше.

— У мене ноги затекли, — додаю.

І, не чекаючи відповіді, починаю вовтузитися на його колінах, намагаючись злізти. А він ніби навмисно не послаблює обіймів.

— Я тебе не відпускав.

Каже це настільки буденно, що стає ще страшніше. Я миттєво завмираю. Одна нога вже стоїть на підлозі машини, а друга все ще на сидінні.

Ковтаю клубок у горлі й чекаю, що він скаже далі. Але він мовчить.

Підтискаю губи. Злість потроху починає пробиватися крізь страх. Якщо він думає, що тепер я ходитиму перед ним навшпиньки — помиляється. Хамити, звісно, не буду, але й сидіти в нього на колінах теж не збираюся.

— Макаре, — кажу тихо, щоб зайвий раз його не злити. — Мені справді незручно.

Він глибоко вдихає і повільно видихає.

Я напружуюся. Мені постійно здається, що він ось-ось зірветься.

Демидів ковзає долонею по моїй спині вниз, до попереку.

— Макаре... — нервово бурмочу, але не договорюю. Бо він бере мене за талію й пересаджує поруч із собою на сидіння.

Кілька секунд сиджу нерухомо. А потім швидко відсуваюся до дверцят. Втискаюся в них так сильно, що на мить навіть пробігає думка:

«Зараз вони відчиняться, і я випаду просто на дорогу».

— Ясміно, перестань від мене сахатися, — суворо каже.

— Ти в людину вистрілив... — виривається в мене і я одразу ж прикушую язик.

Мовчи, Ясю. МОВЧИ.

— Живий. Оговтається.

Голова сама повертається в його бік.

Макар сидить розслаблено. Голова відкинута на підголівник і трохи схилена набік. Обличчя видно погано — в машині темно. Але судячи з його пози, він узагалі не вважає, що зробив щось жахливе і за того хлопця не переживає. Совість його не мучить. Ні краплі.

Від цього усвідомлення стає холодніше, ніж від дощу на промзоні.

— І часто ти людей... калічиш?

І подумки сама даю собі ляпаса.

Ну навіщо я це питаю? Що мені дасть його відповідь?

— Калічу? Чи вбиваю? — уточнює він.

Я дивлюся на нього так, ніби бачу вперше. Хоча, мабуть, так воно і є. Бо викрадач, нахабний придурок, самовпевнений псих і людина, яка без вагань стріляє людям у руки — це зовсім різні рівні жаху. І сьогодні я познайомилася з останнім.

— Я передумала. Не відповідай. Не хочу знати.

Він хмикає.

— Розумничка, крихітко. Така інформація тобі ні до чого.

Мені взагалі нічого не потрібно з того, що пов’язане з тобою.

Відвертаюся до вікна. Вулиця миготить за склом, світло фар розтинає ніч, а тиша всередині машини тисне.

— Вітаю з перемогою, — несподівано каже він.

Я не знаю як реагувати, бо це звучить майже... як похвала. Але вже за мить чую продовження:

— Але, люба, ціну за свою втечу ти ще не знаєш. А вона не маленька.

Усередині все стискається до болю. Невже мало того, що я сьогодні побачила? Невже він ще й карати мене збирається?

Намотую пасмо волосся на палець — так спокійніше. Навіть не обертаюся до нього.

— Переговори будуть?

І затримую подих, чекаючи відповіді.

— Будуть. Я ж обіцяв.

Я з полегшенням видихаю.

Будуть. Добре.

На якийсь час западає тиша. Лише шум двигуна та стукіт дощу по металу машини.

Але щойно ми звертаємо на його вулицю, я одразу згадую бабусине: «Ну все. Почався в колгоспі ранок».

— Моя дівчина, Ясміно, не має права без мого відома кудись виходити, — починає він суворо. — Це перше правило. Сподіваюся, ти це засвоїла?

У мені ніби щось клацає, перемикаючи страх на злість.

— От заведи собі справжню дівчину, яка погодиться нею бути, і читай їй нотації.

Хоч би краплю співчуття мав після всього, що сталося. Які, в біса, правила? До завтра почекати не може?

Руки Макара хапають мене й різко притягують до себе. Одна стискає талію, мов кліщами, друга ковзає по спині й зупиняється на ребрах.

— Ти здурів? — пискаю, впираючись долонями йому в плечі. І знову гикаю від переляку.

Він дивиться мені в очі. Щелепа стиснута. Вилиці напружені.

— Ясміно, — спокійно вимовляє, але загроза бринить у кожному слові. — Тобі сьогодні було мало потрясінь? 

Погляд ковзає на мої губи, а потім знову повертається до моїх очей.

— Продовжуєш огризатися? — додає.

— Відпусти!

— Ясміно...

— Прибери руки, Макаре, — голос тремтить.

— Ти повинна...

— Будь ласка, відпусти.

— Перестань мене перебивати! — гаркає він.

Я завмираю на кілька секунд, а потім вибухаю, мов граната. Схоже, інстинкт самозбереження в мене відключився остаточно.

— Прибери свої лапи. Засунь свої думки собі в дупу. І перестань до мене чіплятися!

Свердлю його поглядом, але тіло знову починає бити дрібним тремтінням.

— Ти при мені ледь не вбив людину! Довів мене до істерики! І після всього цього ще смієш читати мені правила?!

Роблю вдих і кричу йому просто в обличчя:

— ДАЙ МЕНІ, БЛЯДЬ, СПОКОЮ!

Мовчання тягнеться декілька секунд. Його пальці стискаються ще сильніше. Дихання стає рваним. Зіниці розширюються.

— Розумниця, дівчинко, — шепоче він. — Швидко відійшла від побаченого.

— Відійшла? ВІДІЙШЛА?! — верещу. — Та я тепер навряд чи взагалі спати зможу! Мені кошмари снитися будуть!

Він усміхається куточком губ.

— От і чудово, люба. Я зараз підлікую твою нервову систему.