Раді Вас бачити!

Ясміна.

Я під’їжджаю до під’їзду подруги в той момент, коли вони вилазять із таксі.

Виходжу теж — і обидві кидаються до мене.

— Ясю, — скрикує Люда, хапаючи мене за руку. — Кажи негайно, кому морду бити?

— Нікому, — втомлено відповідаю. — Цим уже нічого не виправити.

Вони переглядаються.

— Ти ж цілувалася з тим красенем. А потім що? — питає Настя.

Перехоплюю рюкзак зручніше. А щоки червоніють.

Чорт, навіть згадувати ніяково.

— Поїхала додому. Той блондин — ні до чого.

Вони кліпають очима.

— Ми хвилюємося, — хмуриться Людка. — Хто тоді до чого?

У носі щипає. Сльози знову підступають.

— Тато привів жінку... У їхню спальню, — шепочу.

— Та ну?.. — скрикує Настюха.

— Срака, — констатує Людка.

— Повна, — погоджуюся.

Пауза.

Так і стоїмо, дивлячись одна на одну.

— Хочеш, я посмажу картопельки? — пропонує Настя. — Із квашеними огірочками.

Люда фиркає. А я ледь усміхаюся.

У цьому вся Настя. У турботі.

— Вічно ти зі своєю їжею, — бурчить Людмила. — Розжиріємо.

Настюха знизує плечем.

— Це — антистрес.

— Не хочу. Дякую, — відповідаю, а то зчепляться, як завжди, сперечаючись, хто в чому правий. — Ходімо всередину.

— Угу, — бере мене під руку Люда. — Думка.

Настя починає ритися в сумочці, шукаючи ключі. А я хочу лягти й заснути, вимкнувши думки хоча б на пару годин.

Дорогою до квартири дівчата всіляко намагаються відволікти мене. І здаються, коли ми заходимо всередину.

— Ясю, — обіймає мене за плечі Настя. — Поговорити не хочеш?

— Ні, — чесно відповідаю. — Хочу… спати.

Обидві кивають. Розуміють.

А я швидко йду в уже знайому спальню. Не раз залишалася в подруги, але приводи були зовсім інші. Веселі.

Скидаю одяг, надягаю улюблену піжаму з великим однооким міньйоном — мама подарувала, коли забула про восьме березня і купила те, що було в супермаркеті через дорогу.

Лягаю й натягую ковдру на голову. Завтра вибачуся перед Настею за зіпсований день народження.

Заплющую очі, щоб сльози не текли, а двері відчиняються.

Чутно тупіт ніг, і на ліжко залазять дівчата, вмощуючись по обидва боки від мене.

— З тобою поспимо, — тихо каже Настюха.

— Так, — підтакує Люда. — Тут ліжко зручніше.

Я мовчу, ковтаючи клубок у горлі. Їхня увага і приємна, і розсипає мене на шматки.

— Дівчата, — все ж бурмочу, шморгаючи носом. — Це не обов’язково. Можете...

— Спи давай! — бурчить Людмила. — І ковдру побільше дай. Дупа мерзне.

Відпускаю ковдру, руки притискаю до грудей, а Настя вже підхропує мені в спину.

— Завтра буде легше, — шепоче Люда. — На добраніч.

Не впевнена, але думки не озвучую.

— І тобі, — відповідаю.

Тато вимогливий, і я впевнена, що він виставить мені умови. Жити поза домом — не дозволить.

Під сопіння з обох боків і я заплющую очі. Здається — лише на секунду, як дзвінок у двері всіх будить.

Розплющую очі й одразу заплющую. Печуть і сльозяться так, ніби в них солі насипали.

Скидаю зі свого чола руку Насті, що тримається за нього, як за рятівне коло.

— Що? — бурчить вона, підхоплюючись.

— Пропоную не відчиняти, — хрипить Люда. — Нехай провалюють, хто б там не прийшов.

Серце неприємно стискається. Я вже здогадуюся — хто там.

Дзвінок у двері лунає вже втретє.

Настя стогне в подушку.

— Та хто там такий настирливий…

Люда перевертається на бік.

— Може вийти й вмазати разок?

А я вже сиджу, дивлячись в одну точку, намагаючись зібратися з силами. Упевнена — тато.

Скидаю ковдру й підводжуся з ліжка. Ноги ніби ватяні.

Дівчата теж підхоплюються. Дивляться на мене сонними очима.

— Ти думаєш, тато? — питає Людмила.

Киваю.

— Думаю.

— Ясю… — тихо кличе Настя. — Не треба.

Але удари кулаком у двері говорять про інше.

Виходжу зі спальні, а коридор ніби став довшим, ніж зазвичай. Дзвінок знову ріже тишу.

Видихаю. Клацаю замком. Розчиняю двері.

Батько.

Погляд сердитий, але намагається виглядати спокійним.

— Збирайся додому, — каже рівно.

Навіть без «привіту».

Стискаю пальці на ручці дверей.

— Ні.

Він трохи схиляє голову, ніби не розчув.

— Я сказав — збирайся.

— Я почула, — дивлюся йому в очі. — І сказала — ні.

Пауза.

Тупіт ніг дівчат.

— Доброго дня, — хором кажуть і розходяться хто куди.

Тато лише киває, нічого їм не відповідаючи.

— Ясміно, припини дутися. Чоловікові потрібна жінка.

У мене брови мимоволі вигинаються.

— У спальні, де ти з мамою був?

Він голосно видихає.

— У квартирі, де я живу. І досить говорити про маму. Вона померла.

Від його слів у серці прострілює так, що я ледь смикаю лівим плечем. В очах знову сльози.

— Це лише для тебе. А для мене — ні, — відповідаю.

Очі у нього примружуються.

— Ти маєш прийняти мій вибір. У нас з Ірою буде дитина.

— Що? — зі сміхом питаю. Але розгублено й нервово. — Ти при своєму розумі?

У мене підкошуються ноги, і я сильніше вчіплююся в двері.

— Ти коли з нею зв’язався? — підвищую голос. — Одразу після того, як мами не стало?

— Це розмова не для сходового майданчика, — відмахується від прямої відповіді. — Одягайся. Вдома поговоримо.

Хитаю головою «ні». У нас «дому» більше немає.

— Я туди не повернуся, — тихо, але впевнено. — Ти — роби що хочеш. Я тут залишаюся.

Батько стискає щелепу. Робить крок до мене.

— Тоді з завтрашнього дня сама оплачуватимеш навчання. Я ні копійки не дам.

Я різко видихаю й вдихаю.

— Що?..

— Ти доросла, Ясміно, — холодно продовжує. — Хочеш жити окремо — живи. Але за свій рахунок. У всьому.

У вухах дзвенить. Ніби з мене щойно вибили можливість на майбутнє.

Дивлюся на нього — і не впізнаю.

— Ти зараз серйозно?..

— Абсолютно.

Мене ніби хтось ізсередини стискає. Я не зможу сама платити. Дорого. І кинути не можу. Мама так мріяла, що я стану лікарем. Як вона.

— От і чудово, — дивиться мені в очі. — Чекаю тебе в машині.

Розвертається і спускається сходами вниз. А я так і стою — майже не дихаючи, зі сльозами на очах.

Він де свою людяність подів?