Раді Вас бачити!

Ясміна.

Гаряча вода обпікає шкіру, але я все одно стою під душем, не зрушуючи з місця. Хочеться разом із брудом змити й цей вечір. І всі проблеми, які він приніс.

Руки й досі тремтять. Перед очима спалахами: батько; Ян; чорний паркан; голос Макара; його руки на моїй талії; поцілунок; і його: «Знайду тебе й прив’яжу до ліжка, крихітко».

— Псих, — шепочу, нарешті зрушуючи з місця. — Довбаний псих.

Це твій діагноз. Довічний.

Беру шампунь, виливаю в долоню й змушую себе думати про щось інше.

Наприклад, про завтрашню контрольну в Замкової. Бо якщо я на неї не прийду — автоматично «не атестована» по темі. А щоб перездати, треба, щоб планети вишикувалися в ряд і станцювали твіст. Бо вона на поступки не йде. У її розумінні навіть паралізований має прийти на її пару. Особисто. Ногами.

Промиваю волосся з такою ретельністю, що кожна волосинка отримає свою порцію уваги. І тепер нервую ще й через завтра.

Як я піду на пари?

Усі речі вдома. А туди мені не можна. Батько з мене шкуру здере й вручить Яну, як трофей.

— Капець, — бурчу, підставляючи голову під струмінь води.

Повний капець.

Змиваю все й б’ю по крану, вимикаючи воду. Закидаю голову до стелі й тихо стогну.

«Вихід», ти де? Хоч підморгни разочок, щоб я зрозуміла, куди йти.

— Ясю, — голос Насті й стукіт у двері. — Ти там нормально?

Відсуваю дверцята душової.

Я ні разу не нормально.

— Жива, — озиваюся.

— Прекрасно. Виходь. А то я вже подумала, що тебе в каналізацію змило, — але останні слова ледь чутно. Пішла.

Якби ж.

Натягую теплий Настин костюм і виходжу з ванної, витираючи волосся рушником. Запах борщу зустрічає одразу. І смаженого хліба.

Шлунок миттєво бурчить.

— Я все-таки борщик розігріла, — усміхається Настя, ставлячи кружки на стіл. — І кавуся.

— Дякую, — бурмочу й плюхаюся на диванчик.

Зараз поїм — і стане легше думати. Мозок запуститься. Сподіваюся.

Підтягую до себе тарілку, а в квартирі тихо. Тепло. Затишно. Після будинку Макара це відчувається особливо дивно. Там усе було красиве. Дороге. Величезне. І водночас… чуже. Тиснуче. І лякаюче. Як сам господар.

А тут — світла кухня, зручний диванчик і Людчин кіт на підвіконні, якого вона постійно сюди тягає.

Стоп.

— Людка вже тут?! — різко повертаю голову.

— Ага, — долинає голос із коридору. — Пушку́ туалет роблю.

— Без подробиць, — відмахується Настя.

— А що такого? Він теж сре, як і всі, — обурюється Люда.

Я ледь усміхаюся.

Людок — пряма, як двері. Що в голові, те й на язиці.

Підношу ложку до рота — і в кухню влітає Люда. У величезному худі майже до колін, із розпатланим пучком на голові й пакетом із цілодобового магазину.

— Я купила мармеладки, — урочисто оголошує. — Бо проблеми без солодкого не вирішуються.

— Чудово, — шарудить по шухлядах Настя. — Зараз судочок дам.

Людка сідає навпроти мене й тягне до себе чашку з кавою. Настя теж сідає біля неї, і обидві дивляться на мене. Як я доїдаю борщ.

Відсовую тарілку вбік, обхоплюю кружку обома руками, гріючи пальці, і так само дивлюся на них.

— Розповідай. Все. Із самого початку, — командує Люда, підіймаючи ногу й упираючись ліктем у коліно. — Вислухаємо й вирішимо, що робити далі.

Мовчу кілька секунд, збираючись з думками. А потім починаю розповідати все впереміш. Про чийсь ювілей. Про Яна. Про те, як підійшла до Макара. І про клуб теж розказую. Потім — про будинок Макара. Про втечу. І про Ігоря наприкінці.

До середини розповіді Настя сидить бліда. Вона дуже вразлива. А Людка — навпаки, зла. І теж — дуже.

— Твій батько довбойоб, — одразу виносить вердикт подруга.

— Людо, — смикає її Настя.

— А що «Люда»? Я ще культурно сказала, — знизує плечем.

Я мовчу. Захищати його не буду. Він справді... короче не буду захищати. Все. 

— А цей Макар узагалі хворий, — продовжує Людмила. — Що значить «моя»? Зараз таке не канає. Це взагалі-то кримінал.

Настя хмикає.

— Видно, що ти детективи любиш, Людок. Одразу про закон заговорила.

А потім гупає чашкою об стіл і вигукує:

— Дівчата, — подається вперед. — А може, в поліцію звернутися? М?

Люда цокає язиком.

— І що вона скаже, генійко? «Добрий день, мене намагався викрасти багатий псих із охороною й прізвиськом Біс»? Та їй або не повірять, або самі йому подзвонять.

— Я приблизно тієї ж думки, — вставляю слово. — Щодо «не повірять».

Хоча… щодо «подзвонять» — теж цілком можливо.

— А Ігор? — несподівано питає Настя. — Він же сказав, що може сховати тебе.

Нахиляється до мене й пошепки додає:

— Симпатичний хоч?

— Настю! — бурчить Люда. — Яка різниця?

— А що? — обурюється та. — Важлива інформація взагалі-то. Від красунчика допомогу приймати значно приємніше.

Кошу погляд на Настю.

— Мені вже вистачило допомоги від чоловіка. Щоб я ще й цьому щось винна була? Ну вже ні, дякую.

Настя знизує плечима.

— То одразу спитати, навіщо допомагає. І що хоче натомість.

Відкидаюся на спинку дивана й хитаю головою: «ні». Мене й так уже троє шукають. Не хочу поповнювати список ще й четвертим, якщо що. Ігор теж не проста людина. Звичайний сантехнік на McLaren не їздить.

— Дайте, будь ласка, хтось телефон, — прошу в дівчат. — Погуглю, з якої преісподньої виліз цей Біс.

Люда всміхається, простягаючи мені свій телефон. А Настя кривиться.

— Моторошне прізвисько. Як йому з ним живеться?

— А він, схоже, не забобонний, — підколює її Люда. — Не те що деякі.

Дівчата знову починають гризтися, а я вбиваю в пошуковик: «чоловік на прізвисько Біс», бо нічого розумнішого не придумала.