Раді Вас бачити!

Ясміна.

Машина мчить мокрою трасою, а я досі не вірю, що мені вдалося втекти. Серце й далі калатає, мов божевільне. Здається, ще трохи — і проб’є ребра. Я озираюся назад уже, мабуть, удев’яте.

Темрява. Фари десь далеко. Ніхто за нами не женеться.

Слава Богу…

Повільно сповзаю нижче по сидінню й закриваю обличчя руками. Мене починає трусити. І це точно не від холоду. А від усього одразу.

Від батька. Від Яна. Від Макара.

Особливо від останнього.

— Може, розкажеш, що сталося? — обережно питає водій.

Я здригаюся й підіймаю голову.

Молодий. Темне волосся. Щетина. Біля скроні — глибоке садно. І, здається, синець під оком. Хоч, може, мені лише здається — світло від зустрічних машин падає уривками. Погляд напружений, але не злий. Він коситься на мене через дзеркало заднього виду, і я бачу лише частину його обличчя.

— Ти від Біса тікала?

Я нервово всміхаюся.

— Швидше від психа.

Це характеризує Макара відсотків на дев’яносто п’ять. П’ять я скинула за допомогу.

Хлопець хмикає.

— Конкретніше?

Я нервово облизую губи.

— А тобі навіщо?

— Цікаво, — усміхається. — То як звати психа?

Казати чи ні?

Хоча… що зміниться від того, що я назву ім’я?..

— Макар.

Хлопець різко переводить погляд у дзеркало заднього виду. Пальці сильніше стискають кермо.

— Зазвичай від нього ніхто не тікає, — натягнуто всміхається, явно намагаючись і далі вести невимушену розмову. — Навпаки — до нього хочуть.

Складаю руки на грудях. Схоже, його знають усі. Лише я гадки не мала, хто він такий.

— Хто до нього хоче? — обурено питаю. — Такі ж психи, як і він?

Нормальна людина при здоровому глузді до нього за власним бажанням не попреться.

Ну… окрім мене, звісно.

Хлопець переводить погляд на дорогу.

— Не сподобався? — щиро дивується.

Голосно видихаю й відвертаюся до вікна.

— Ні.

Він знову хмикає.

Мовчить кілька хвилин.

— Мене Ігор звати.

— Ясміна.

І одразу підсовуюся ближче до вікна, зазираючи в нього.

— Зупини, будь ласка, — кладу руку на спинку його сидіння.

Ми щойно проїхали поворот до Насті.

Він мовчки паркується.

Смикаю ручку дверцят — зачинено.

Кошу на нього погляд. Схоже, за ним теж психлікарня сумує.

— А Біс тобі хто? — повертається до мене.

— Біс? — перепитую, а погляд падає на розбиту губу й таки синець під оком.

І цей десь добряче вхопив по пиці.

— У Макара таке прізвисько — Біс, — пояснює.

Усе одно «псих» йому підходить більше.

— Ніхто, слава Богу.

І знову смикаю ручку дверей.

— Відчиниш? — намагаюся спокійно запитати, але голос виходить тихим і трохи переляканим.

Він уважно розглядає мене.

— Відчиню, — каже, але навіть не ворушиться.

— Відкрий, — повторюю.

— Номер свій залиш.

Серйозно?

— Навіщо?

Він усміхається.

— Не щодня зустрічаю дівчину, якій Біс не подобається.

Тю. Блін. У цього теж, схоже, з головою проблеми.

— Телефон загубила, — кажу майже правду. — Десь у Макара випав, — уже нахабно брешу.

— Зрозуміло, — відповідає.

І, здається, повірив.

— Тоді де тебе знайти?

Він справді думає, що я скажу йому свою адресу?

— Квіткова, 9. Квартира 12, — видаю перше, що спадає на думку.

Ігор кілька секунд мовчить, розглядаючи пальто Макара на мені.

— Брешеш, — усміхається кутиком губ, піднімаючи погляд до моїх очей.

У мене всередині все смикається. Ненавиджу розумних чоловіків. Особливо після сьогоднішнього.

— З чого ти взяв?

— Бо ти щойно смикала двері так, ніби я тебе теж викрадаю, — спокійно відповідає. — І дивишся на мене, як на потенційного маніяка.

Ну… так і є.

— Я, взагалі-то, і не розраховував на справжню адресу, — додає.

Кліпаю очима.

— Тоді навіщо питав?

Він знизує плечем.

— Хотів переконатися, що не помилився.

— У чому?

Не відповідає. Але нарешті клацає блокування дверей.

— Тихої ночі, Ясміно, — спокійно каже.

— І тобі, — бурмочу, розчиняючи двері.

Дощ посилився. Порив вітру підхоплює волосся й продуває мене наскрізь.

Ставлю ногу на асфальт, а він ніби спеціально додає:

— І не ходи сама. Біс тебе шукатиме.

Я ледь не спотикаюся на рівному місці.

— З чого ти взяв? — нахиляюся до машини.

— Знаю його.

Ну просто супер пояснення. Навіщо взагалі так нагнітати?

Грюкаю дверима й обходжу машину, озираючись на всі боки, щоб перейти дорогу.

— Ясміно.

Обертаюся.

Ігор повільно виходить із машини.

— Візьми, — простягає мені візитку. — Зможу сховати тебе, якщо знадобиться.

У мене брови вигинаються вгору.

Я, блін, скоро зморшкуватою стану від постійних здивувань.

— Від кого? Від Макара? — недовірливо перепитую.

— Так. Знаю одне місце, де він тебе не шукатиме.

Та він узагалі мене шукати не буде. Йому що, більше нема чим зайнятися?

Чи буде?..

Ні. Маячня.

У таких, як він, точно щодня нові дівчата.

Але візитку беру.

— Дякую. Бувай, — кажу й швидко перебігаю дорогу, поки машини ще далеко.

Стискаю картку в долоні й пришвидшую крок, щільніше закутуючись у пальто. А в голові крутиться все, що сталося сьогодні.

Погоджуюся, Макар — не якийсь там простий мажорчик. Забагато охорони крутиться навколо нього.

Може, якийсь син депутата?..

Треба буде погуглити в Насті. А то, може, цьому Бісу роги малюють зовсім незаслужено.

******

Макар.

Дощ барабанить по шибці кабінету. Голосно й красиво. Зараз би поганяти на мотоциклі.

Швидкість. Небезпека. Адреналін.

— Макаре Юрійовичу.

Повертаюся в кріслі до вхідних дверей, продовжуючи повільно прокручувати в пальцях запальничку, поки Гера стоїть навпроти й явно шкодує, що взагалі сюди зайшов.

— Слухаю, — спокійно кажу.

Він ковтає. І я вже розумію — його нерви дорівнюють поганим новинам.

— Дівчина перелізла через паркан. Ми майже наздогнали… але її підібрала машина на трасі.

Клац.

Кришка запальнички відкривається.

Закривається.

— Хто?

— Ігор Сташевський.

Пауза.

Я тягнуся до пачки сигарет. А усмішка сама розтягує губи.

— Треба ж, — тихо кажу.

Оце вже кого точно не очікував побачити поруч із моєю крихіткою.

Цікаво. Дуже. Ще й біля мого будинку.

Дістаю сигарету й підпалюю.

Гера напружується ще сильніше. Бо палю я дуже рідко.

Затягуюся, дивлячись на нього, і повільно випускаю дим.

Ясміна вчинила дуже погано. І, чорт забирай, надзвичайно цікаво. Бо вона перша, хто покинув мій дім раніше, ніж опинився в моєму ліжку.

Перед очима спливають: мокре волосся, злий погляд — і те, як вона зривається тікати від мене, ніби від самого Диявола.

Хоча… від нього й тікала.

Усміхаюся собі під ніс.

З характером. Мені подобається. Цей її характер у ліжку горітиме піді мною красиво.

— Підготуйте машину, — спокійно наказую, роблячи ще одну затяжку.

— Шукати її? — обережно питає Гера.

Підіймаю на нього погляд.

— Ні.

Він із полегшенням видихає. 

І дарма.

— Сташевського.

Нехуй чіпати те, що вже моє. Нехай краще швидше борг віддає, якщо програв. Але точно не злить мене.