Раді Вас бачити!

Ясміна.

Я так цокаю зубами, що аж щелепа болить. А тіло тремтить так, ніби навіть кістки стукаються одна об одну в такт зубам.

Дощ ллє, наче небо прорвало. Волосся липне до щік, сукня холодна й мокра, як і пальто Макара. Ще й важке. І досі пахне його парфумом. Цей їдкий солодкуватий запах дратує.

— І чого дощ тебе не змив? — бурчу собі під ніс.

Позаду реве мотор.

Я різко обертаюся — і мене з ніг до голови окочує водою з калюжі чорна Subaru.

Завмираю з тихим писком, буквально «вмиваючись» брудною водою з узбіччя.

Охріненно просто. Шикарне доповнення до вечора. Точніше — до ночі.

Стираю з обличчя бруд.

— Виродок! — кричу навздогін.

Щоб у нього бензин закінчився посеред швидкісної траси. І до заправки ще кілометрів п’ять було. І срати приспічило.

Витираю руки об пальто й завертаю у двір Настиного будинку.

Господи, яка ж у неї довга вулиця.

Підходжу до знайомого під’їзду й нарешті видихаю.

Дійшла. Слава Богу.

Тремтячими пальцями тисну кнопку домофона.

Гудок.

Тиша.

Серце починає калатати ще сильніше. Хоч би була вдома, а не десь на гулянках із Людкою.

Натискаю знову.

Довше. Наполегливіше.

Ну ж бо… Ну будь ласка…

— Так? — сонний жіночий голос змушує мене ледь не розплакатися від полегшення.

— Настюшо, — видихаю. — Це я.

Пауза.

— Ясю?.. — голос миттєво стає здивованим і стурбованим. — Ти чого? Ніч же… Що сталося?

Позаду чується якесь шарудіння і кроки.

Ковтаю, озираючись назад.

Схоже, у мене тепер параноя з’явиться.

— Відчини, будь ласка, — шепочу. — Я все поясню.

Замок пищить майже одразу.

Я буквально залітаю в під’їзд й біжу сходами вгору, навіть не дивлячись у бік ліфта. Так, мабуть, швидше буде.

Перестрибую через дві сходинки так швидко, що ноги починають тремтіти ще сильніше.

На третьому поверсі двері квартири різко розчиняються. Настя стоїть на порозі в нічній сорочці й із розпатланим волоссям.

Дивиться мені в обличчя. Потім — на чуже чоловіче пальто, у яке я кутаюся, ніби воно здатне мене зігріти. І очі в неї стають величезними.

— Ясміно… — пискає й хапає мене за плечі. — Якого біса з тобою сталося? Ти хоч… ціла?

Махаю головою: «так», але хочеться розридатися. Вона перша за сьогодні, хто щиро хвилюється за мене.

— Заходь, — пропускає мене до квартири. — І одразу йди в душ. А я тобі чаю зроблю.

Настя зачиняє двері на замок, а я нахиляюся до чобота й тягну блискавку вниз. Ноги крижані, аж викручує.

— Або ти голодна? — миттєво вмикається її турбота. — Є борщик. І макарончики з підливою. Або хочеш щось інше?

— Чаю, — бурчу, стягуючи другий чобіт. — Дякую.

— Я зараз зроблю, — запевняє. — І бутерброди зроблю. За компанію теж поїм, — останнє шепоче вже сама собі.

Знімаю пальто — і тут же прилітає коментар:

— А це чий одяг на тобі? Сукня… вона жахлива, подруго.

Я важко видихаю, піднімаючи на неї погляд.

— Іра вибирала, — відповідаю. — Тато змусив одягнути.

Настя ще раз оглядає мене й трохи морщить ніс.

— Смаку в цієї жінки нуль. Так їй і передай.

— Я вже так їй сказала. Їй, здається, взагалі байдуже на мою думку.

— Коза, — бурчить подруга й переводить погляд на пальто, яке я кидаю на тумбочку. — Татове? — тицяє в нього пальцем.

Якби ж.

— Одного психа, — невимушено кажу, хоча всередині зовсім не спокійно. — Який із охороною, грошима й прізвиськом Біс.

Настя зводить брови на переніссі.

— А ти де з таким познайомилася? І головне — як?

Розвертаюся в бік ванної кімнати.

— Розкажу після душу, — кидаю через плече й зупиняюся біля дверей.

Мені ж потрібні речі. Бо навіть труси мокрі.

— Можеш позичити мені одяг? — питаю, червоніючи.

Настя смикається й швидко йде до своєї спальні.

— Звісно можу, — гаряче випалює. — Тільки ліфчика для тебе нема, — кричить уже з кімнати. — Нічого?

— Нічого, — відповідаю й опускаю погляд на свої груди.

Я в Настиному ліфчику просто втоплюся, і шукати мене доведеться вже водолазам.

Вона несе оберемок речей зі словами:

— Теплий костюм. Можеш у ньому спати.

Простягаю руки, а вона притискає одяг до себе.

— Сама занесу, — киває на мої руки. — Вони мокрі й у болоті.

Я мовчу секунду, дивлячись на свої долоні. А потім починаю сміятися. Аж до сліз. Але нервово.

— У мене не день, а повний триндець. Мене окатили водою з калюжі, — відчиняю двері у ванну. — А ще в мене є наречений. Удвічі старший за мене. Ян. І псих, який хоче затягнути мене до себе в ліжко, бо ж «допоміг» мені. І тато, який хоче за мій рахунок розширити свій бізнес.

Вивалюю все це майже на одному подиху, продовжуючи нервово сміятися.

— І я в повному лайні, подруго, — додаю. — Бо Ігор сказав, що Біс мене шукатиме.

Настя стоїть із відкритим ротом і кліпає очима.

— Це все за один вечір? — тихо питає.

— Угу, — підтверджую з усмішкою. — Якщо точніше — години за три. Не більше.

Подруга мовчить, просто дивиться на мене. А я ніби здуваюся. Плечі опускаються, усмішка стирається, на душі паскудно, і сльози повільно стікають по щоках.

— Мене тато продав чоловікові, — тихо кажу.

Настя завмирає. Просто завмирає з речами в руках. 

— Я хотіла врятуватися від Яна… — продовжую. — І зробила помилку. Зв'язалася не з тією людиною.

Подруга кладе речі на пральну машинку й лагідно каже:

— Ясю, давай ти спочатку зігрієшся, а потім ми все спокійно обговоримо, — підходить до мене й гладить по плечу. — Я зараз Людці подзвоню. Вона в нас ідейна. Разом точно щось придумаємо.

Я киваю, витираючи сльози. Сама я взагалі не розумію, що робити. Мене наздогнав стрес, і тепер усе, на що я здатна, — це ридати в Насті на кухні, жаліючи себе.