Раді Вас бачити!

Макар.

Кумедна. 

Вона зараз шаленіє від бажання. Від власної впертості. Бо бачить, що я контролюю її дихання, її стогони, її тремтіння. Всю її. А ця фурія не любить, коли її контролюють. Це я вже зрозумів.

Нависаю ближче. Відчуваю її запах і жар. Ця язва зводить мене з розуму. Кожен її стогін — мов ніж по моїх правилах. Бо тільки з нею чомусь хочеться бути кращим, ніж я є насправді.

— Прекрасно, — видихаю просто їй у губи.

Вона завмирає. Очі блищать, ніби метають блискавки. Але щоки палають, дихання хрипке, груди швидко здіймаються, маячачи перед очима напруженими сосками.

Хочу її. До божевілля. І щоразу нагадую собі: «підлікувати». А ще — «приручити» і «покарати» очікуванням за непослух. Але, сука, таке відчуття, ніби разом із нею караю й самого себе.

Кладу долоню їй на живіт, дивлюся в очі й ковзаю нижче. Навмисно повільно. Шкіра на її животі здригається від мого дотику.

— Трясця... — зривається з її губ уже не погроза, а майже стогін.

Її «трясця» обпалює мені слух. Але не так сильно, як жар її шкіри під моєю долонею.

Господи, як же вона палає. Навіть сама собі боїться зізнатися, що хоче всього, що я з нею роблю.

Моя долоня досягає гладенької шкіри лобка. Місця, де вона вже не в змозі сховатися від самої себе. І вона це розуміє. Її очі на мить заплющуються, я чую, як вона ковтає. Але вже за секунду знову розплющує їх, і в них більше немає тієї впевненості, що була ще хвилину тому.

— Прибери руку... — шепоче, і голос тремтить.

І зовсім не від страху. А від того, що варто мені лише трохи опуститися нижче — і вона зірветься.

— Упевнена? — м'яко промовляю, ледь торкаючись її самими кінчиками пальців.

Ясміна вигинається, ніби крізь тіло пройшов струм. Стискає кулаки, тягне зап'ястки, але краватка не дозволяє. І це зводить мене з розуму.

Вона зв'язана. Уся моя. І все одно бореться.

— Перестань мене торкатися... — видихає, а наприкінці її «торкатися» проривається стогін. Такий солодкий, що в мене аж щелепу зводить від напруги в члені.

— Торкатися тебе? — запитую, ліниво окреслюючи пальцями кола на набряклому кліторі. — Я правильно почув?

Ясміна знову вигинається, чи то намагаючись відштовхнути, чи то мимоволі піддаючись. Щоки палають, губи ледь прочинені, очі заплющуються. Дихання стає гучним, і кожен її видих я чую, мов музику.

— Крихітко, — нахиляюся й прикушую її нижню губу, змушуючи різко вдихнути. — То куди мені сходити?

Пальці пришвидшуються. Ясміна трохи підводить стегна вгору, але не відповідає. 

Вона вже знає, що таке пристрасть зі мною. І зараз у моїх руках жінка, яка буквально згорає від бажання.

Дихання заповнює кімнату. Важке. Гучне. Вона на межі. І це неймовірно красиво.

Я відчуваю, як вона напружується, як тілом прокочується хвиля. Ще мить...

І я прибираю руку. Бо хочу зводити її з розуму й залишати з жагою більшого. Поки що.

Роздратований видих. Очі розплющуються, і я бачу, як вона злиться. Стегна самі тягнуться до моєї руки.

— Попроси, — шепочу.

— Мрій! — видихає вона.

Сміюся, відчуваючи, як жага б'ється в мені не менше, ніж у ній.

— Слова — формальність, люба, — обережно натискаю на клітор.

— А-а... — з її губ зривається тихий стогін.

Нахиляюся до її обличчя.

— А твої...

Вона не дає мені договорити — трошки підіймається й хапає мої губи своїми. Вгризається поцілунком так люто, що я майже фізично відчуваю смак її зухвалості. Стискає зубами, кусає, ніби хоче довести — вона не здається.

Але я лише сильніше притягую її до себе, хапаючи за потилицю. Заглиблюю поцілунок, і вона задихається, та не відштовхує мене. Навпаки — сама жадібно тягнеться назустріч.

Я відчуваю, як вона вся палає в моїх руках. Її груди труться об мене з кожним вдихом, стегна втискаються в ліжко. Наче й намагається відсунутися, але поцілунок остаточно її зраджує.

Адже вона сама мене поцілувала. Знову!

І в цьому поцілунку немає ненависті. Там все, що вона не хоче визнавати. Там злість, змішана з бажанням.

Моя рука лягає їй під сідницю, стискає її й притягує ще ближче. Краватка натягується від її ривків, але я бачу — вона вже не хоче вириватися.

Інакше навіщо було цілувати першою?

— Язво, — шепочу, на мить відриваючись від її губ, і знову жадібно впиваюся в них поцілунком.

Поруч із нею все руйнується. Правила стираються. Поруч із нею я чомусь стаю м'якішим. І це мене бісить.

Крихітка відповідає хрипким смішком, перебитим стогоном, і вигинається мені назустріч. Притискається ближче, ніби просить більшого. У цю мить зникає все: слова, ігри, гордість. Залишається лише дике, нестримне бажання, що рветься назовні.

Я вдихаю її стогони, а всередині все кричить: мені мало. Мої долоні міцно тримають її, не даючи відсторонитися. Вона сіпається. Наче щось усередині зупиняє її й змушує відступати.

— Досить, Макаре, — видихає крізь поцілунок.

— Ні, — відповідаю, торкаючись губами її щоки, підборіддя, а потім знову знаходжу її губи. — Ти вже не переконаєш мене словами.

Вона судомно вдихає повітря, смикає зап'ястками, але краватка тримає їх намертво. А я ковзаю долонею нижче, і тієї миті, коли пальці торкаються її гарячої, в'язкої вологи, вона різко вигинається, пальці влітають усередину. З її губ зривається гучний, сердитий, але такий солодкий стогін.

Ось вона. Справжня. Без маски. Без слів. Моя.

Пальці рухаються в ній, пестячи зсередини. Тепла. Волога. Судомний поштовх стегон назустріч. Ясміна закушує губу, ніби хоче проковтнути реакцію, але зрадливі звуки все одно вириваються назовні.

Я відчуваю, як усередині вона стискається, скорочується, зустрічає мене з жадобою. Крихітка кусає губи, але стогіни усе одно зривається з них.

— Ч-чорт... перестань... — шипить, тяжко діхаючи.

— Брешеш, — відповідаю, ковзаючи глибше. — Твоє тіло саме просить мене торкатися.

Вона закидає голову, волосся прилипає до скронь, груди різко й уривчасто здіймаються.

Я рухаюся швидше, пальці ковзають із вологим звуком. Її ноги мимоволі розсуваються ширше, хоч вона й намагається тримати їх разом.

— Досить... — видихає, але наприкінці слова з губ зривається стогін. Голосніший, ніж попередній.

Всміхаюся, нахиляюся ближче, ловлю її губи, вбираю в себе всі ці зрадливі звуки. Вона відповідає на поцілунок — люто, з болем і жадобою. Шипить мені в губи, але смикається дедалі сильніше, вигинаючись назустріч.

Блядь... Як тут стриматися?! Як витримати її шалену жагу?

Відчуваю, як її м'язи починають стискатися навколо моїх пальців. Ще трохи — і вона кінчить.

І саме в цю мить я різко забираю руку.

Її тіло здригається в німому протесті, з горла виривається злий, розпачливий стогін. Очі широко розплющуються — у них і лють, і благання. Щоки палають, дихання рветься уривками.

— Козел... — видихає з ненавистю й відчаєм, опускаючи голову назад на подушку.

Нахиляюся до її вуха, сміючись із неприхованим задоволенням.

— Тепер у тебе всі думки лише про мене. Полікував свою дівчинку.

Вона хапає ротом повітря, смикається, а я лише повільно проводжу рукою по її стегну, не поспішаючи підніматися вище. Пальці ліниво ковзають по шкірі, ніби випадково, але кожен її нерв дзвенить від очікування. Кожен м'яз здригається під моєю долонею.

— Ти... знущаєшся... — хрипить, смикаючи зап'ястками, але вузол тримає, мов ланцюг.

Затримую долоню на внутрішньому боці її стегна, відчуваючи, як воно напружується.

— Ні, крихітко, — розглядаю її. Гарна. Розпатлана. Збуджена. — Приручаю.

— Тричі козел, — вигукує, але погляд мимоволі ковзає кудись у район мого паху.

— Попроси мене, — нахиляюся до її грудей і торкаюся язиком соска. — Допоможу тобі розслабитися.

— М-м... — вигинається, сама підставляючись під мої губи. — Макаре, я...

Та гучний стукіт у двері змушує її так різко смикнутися, що сосок із вологим звуком вислизає з мого рота.

— Макаре Юрійовичу, вибачте, — швидко говорить Гера з коридору. — Клуб горить.

Сука...

Саме зараз? Серйозно?